Лялька. Даніель Коул
Читать онлайн книгу.
коли слабке жовтувате освітлення нагадало йому про те, де він знаходився, й боровся зі спокусою покласти слухавку. У крихітній кімнатці було чотири стіни, потертий двоспальний матрац на підлозі та одна-однісінька лампочка. Через його домовласника, котрий і досі не забрав ключа для відчинення вікон у попереднього мешканця, у цій тісній коробці було душно. Зазвичай для Лондона це не проблема, однак Вульф примудрився переїхати саме під час одного з нехарактерних для Англії спекотних періодів, який затягнувся вже майже на два тижні.
– Здається, ти не надто радий мене чути, – промовив Сіммонс.
– Котра година? – позіхнув Вульф.
– За десять хвилин четверта ранку.
– Хіба в мене не вихідний?
– Уже ні. Ти потрібен мені на місці злочину.
– Поруч із твоїм столом? – запитав Вульф, жартуючи лише наполовину, тому що жодного разу не бачив, щоб його шеф покидав офіс.
– Дуже смішно. Цього разу вони витягли й мене.
– Усе аж так погано?
Перед тим, як Сіммонс відповів, на іншому кінці лінії запала тиша.
– Досить погано. Ручку маєш?
Вульф запорпався в одній зі складених біля дверей коробок і знайшов ручку, щоб нашкрябати адресу на тильному боці долоні.
– Гаразд. Продовжуй.
Боковим зором він помітив спалахи відблисків світла на кухонній шафці.
– Квартира 108… – почав Сіммонс.
Коли Вульф пройшов на жалюгідно обставлену кухню, його засліпили блакитні спалахи з маленького вікна.
– … Трініті Тауерз… – продовжував Сіммонс, і коли Вульф визирнув через вікно, то побачив десятки поліційних машин та евакуйованих мешканців із житлового будинку навпроти.
– Гіббард-роуд, Кентіш Таун? – перебив Вульф.
– Гм… Як у біса ти про це дізнався?
– Я ж детектив.
– А ще ти можеш бути нашим першим підозрюваним. Спускайся.
– Спущуся. Мені лише потрібно… – Вульф замовк, усвідомивши, що Сіммонс уже поклав слухавку.
Поміж уривчастих блакитних спалахів він помітив рівномірне помаранчеве світло, що струменіло від пральної машини, і згадав, що перед тим, як лягти спати, поклав туди робочий одяг. Вульф глянув на десятки однакових картонних коробок, акуратно складених уздовж стіни.
– От же лайно.
Уже за п’ять хвилин Вульф проштовхувався крізь натовп зівак, які зібралися навколо будівлі. Він підійшов до поліціянта й показав документи, очікуючи, що його відразу пропустять за відгороджувальну стрічку, однак молодий поліціянт вихопив посвідчення з його рук і почав уважно його роздивлятися, скептично поглядаючи на імпозантного чоловіка, убраного в шорти для плавання та вигорілу футболку з туру «Бережи віру», який ще у 1993 році здійснила група «Bon Jovi».
– Офіцер Вульф? – із сумнівом запитав поліціянт.
– Детектив Вульф.
– Той самий Вульф… Який улаштував бійню в залі суду?
– Це вимовляється як «Натан»… Дозволите? – Вульф жестом вказав на житловий будинок.
Молодик