– Пауліна ось-ось повернеться, – каже вона, коли все закінчується. – Будь ласка, ви мусите піти.

      Він слухається її, а вже в машині навалюється така пригніченість, така тупість, що він важко падає за кермо, не в змозі поворухнутися.

      Помилка, велетенська помилка. Він не сумнівається, цієї миті Мелані намагається очиститися від цього, очиститися від нього. Він уявляє, як вона біжить до ванної і, заплющивши, як сновида, очі, залізає у воду. Йому б теж хотілося зануритися у ванну.

      Жінка з короткими ногами у строгому діловому костюмі проходить повз нього й заходить до будинку. Може, це кузина Пауліна, з котрою Мелані живе разом і чиєї несхвальної думки так боїться? Стріпонувшись, він їде геть.

      Наступного дня на заняттях її немає. Це дуже недоречно, оскільки саме сьогодні вони пишуть тест за половину семестру. Пізніше, заповнюючи журнал, він відмічає, що вона була, і ставить їй сімдесят балів. Унизу сторінки робить для себе позначку олівцем «Попередньо». Сімдесят – оцінка середнячка, не погана, але й не добра.

      Увесь наступний тиждень її немає. Раз по раз він телефонує, але ніхто не відповідає, а потім опівночі в неділю хтось дзвонить у двері. Це Мелані, з голови до п’ят одягнена в чорне, у маленькій чорній вовняній шапочці. Обличчя в неї напружене, і він готується до розгніваних слів, до сцени.

      Але вона не влаштовує сцени. Правду кажучи, з них двох саме вона спантеличена.

      – Можна мені сьогодні заночувати тут? – шепоче Мелані, відводячи очі.

      – Звичайно, звичайно. – Серце його сповнюється полегшенням. Він тягнеться вперед, обіймає її, притискає заціпенілу холодну постать до себе. – Заходь, я зроблю тобі чаю.

      – Ні, не потрібно чаю, нічого не потрібно. Я виснажена й хочу лише десь упасти.

      Він застеляє їй ліжко в колишній спальні доньки, цілує, бажаючи на добраніч, і залишає дівчину на самоті. Коли за півтори години повертається, вона міцно спить, так і не роздягнувшись. Він знімає з дівчини черевики і накриває її.

      О сьомій ранку, коли починають щебетати перші пташки, він стукає у двері. Мелані вже прокинулася й лежить, підтягнувши ковдру до підборіддя. Вигляд у неї змучений.

      – Як почуваєшся? – цікавиться чоловік.

      Дівчина знизує плечима.

      – Щось сталося? Хочеш поговорити?

      Вона хитає головою, не кажучи жодного слова.

      Він сідає на ліжко й притискає Мелані до себе. У його обіймах вона починає жалісно схлипувати. Попри все він відчуває, що збуджується.

      – Ну-ну, – шепоче чоловік, намагаючись заспокоїти її. – Розкажи мені, що сталося. – Він ледь не зронив: «Розкажи таткові, що сталося».

      Мелані бере себе в руки й намагається щось сказати, але в неї заклало ніс.