Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
– він говорив дуже різко й сухо.
Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.
– Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, – обірвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далі…
– Стривай, – я міцніше стисла посох, – чому говорити про це не треба? Якщо наше становище таке сутужне – чому не прийняти допомогу від…
Уйма скосив на мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.
– Молодший магу дороги! – промовив, наголошуючи на слові «молодший». – Зараз нема часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!
«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули, мов бритвою, ці його слова: «загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.
Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр – тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона – той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?
Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, ось і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні просування до міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.
Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився рівномірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.
Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд…
– Що там? – запитала я.
Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.
– Я Ліна Лапіна, – сказала я.
Він посміхнувся – широко й недовірливо.
– Що там? Хто сурмив?
– Це принц-деспот, – сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. – Він привів велике військо!
Військова нарада продовжилася по нетривалій паузі – в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, мене ледь правець не вхопив…
Ось він – мій давній ворог… Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені (щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило). Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно