Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь стола не перекинув – так рвучко підхопився.
Він теж постаршав. Отакої! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, мав сина… А тепер він відростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чолов’яга…
– Ліно! Це точно ти?
Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:
– Ви вільні! І зачиніть двері!
Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.
– Це справді ти? – повторив він вимогливо.
– Це я. Не мара, не привид.
– Звідки ти взялася?
– Мене привів Максиміліан.
– Некромант?!
Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.
– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.
Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:
– Вибач. Бачиш, що діється…
Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.
– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.
Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.
– Лінко…
Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.
– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?
Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.
– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?
– Що?!
Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.
– Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…
Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…
І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:
– Де Оберон? Де його величність?
Він ледь зсунув брови:
– Хто?
– Оберон!
Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:
– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?
– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можеш сказати? Він живий? Що з ним?
– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.
У