Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже навпіл, а за ним і другий мчав – схоже, його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, тоді підхопивсь, і обидвоє помчали кудись із тупотом та воланнями.
– Невже… вони? – не вірячи собі, запитала Ритка. – Ті самі… А що з ними?
Ми з Максиміліаном перезирнулися.
– У них проблеми… – вкрадливо сказав некромант. – Лиходіїв покарано, але телефон, на жаль, не повернути. Ліно, уже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?
Ритка взагалі-то зовсім не дурепа. Але, здається, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забуто вже було навіть про мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину на вуха, а вона радо сприймала все це й сама щось теревенила (навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші). На мене Максиміліан взагалі не дивився.
На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.
– Присядемо? – він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава: на ній я розмовляла з Обероном, і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.
І ось тепер – Максиміліан.
– Що ти зробив… у парку?
– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобільник! Знаєш, на таку велику блощицю, за вагою і розміром – один в один… – Макс презирливо скривився.
– Отже, ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?
– Дещо можу, – йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.
– Ти в чужому світі…
– Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою Печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…
– І віддячив… – сказала ядуче я.
– Ну, пробач… – він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.
Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом!
– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. – Якщо ти такий… крутий?
– Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б зрештою справедливо? Хіба це не правосуддя?
Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.
– Що ти там казав… про