Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс – під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися – люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…
– А Оберон? Ти сказав…
– Оберона немає в Королівстві.
– Чому?
– По качану! Якби він був на місці – гадаєш, я б зважився по тебе йти?!
Я струснула головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини – я маг дороги (правда, проти іншого мага, некроманта). У нас розмова на рівних, і я не дозволю збити себе з пантелику…
– По-перше, – я взялася загинати пальці, – Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. По-друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі – в Королівстві зупиняється час. По-третє: Гарольд – головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма – вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?
– Шосте: вже забула, як я тебе потім витяг?
Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як скрегіт заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він – не такий вже й дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець років сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим! Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.
– Перше, – він дивився на мене спідлоба, – Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.
– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!
– Ні! Зараз же я в іншому світі (а я став частиною Королівства). Так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники – там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві – зупиниться час тут, у тебе вдома.
– Я знаю.
– Всезнайко! – він гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходімо в Королівство. Сама все побачиш…
Відчинилося вікно у нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.
– Ліно! – здається, мама навіть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?
Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»
– Іду! – гукнула я. – Зараз!
Мама причинила вікно, але не пішла – все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. (Добре хоч, що вона не знає, хто він такий насправді.)
– Максиміліане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!
– Не довіряй, – він відвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти.