Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
така тупа?
– Від тупака чую! – відрізала я.
І ми посварилися на віки вічні.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…
Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.
Хоча хтось купався.
Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.
Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся аж до місяця, завис би над водою, розвівши руки. (Господи, невже я ніколи не навчуся літати?!)
Я опинилася в колючих кущах і довго шукала, як звідти виборсатися. А коли знайшла нарешті стежку, то…
– Ой!
– Вибачте.
Я майже налетіла на нього. Він був одягнений у темне, а я загаялася.
– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темряві.
– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.
Ну от. Якби він хотів мені досадити – гіршого знущання й не придумаєш.
– Ну, звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темряві. Що тут дивного?
– Нічого, – він відступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?
– Не треба, – сказала я досить різко. – Ідіть собі, а я за вами.
Він ішов швидко – ноги ж бо довгі. А я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від запалених усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.
– Це ви купалися?
– Я.
– А хіба не холодно?
– Холодно.
Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії (він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).
– А ви підійдіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.
– А ви зі мною – за компанію?
Я розгубилася.
– Навіщо?
– Ну, хоча б для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом. – Він усміхнувся.
– А ви знаєте, що я з іншого світу?
– Звичайно.
Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла – було вже пізно.
Шестеро дівчат! Виряджені у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із химерними зачісками (і це ж у поході!), з підведеними очима. Одна була схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна