Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
враз змінилося, проясніло. Він перестав свердлити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.
Я швиденько відповзла убік. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разі чого, на допомогу?
Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…
– У тебе є магічні здібності… – ворухнув самими губами.
Обернувся й кудись поплентався.
Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолі колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. (Виявляється, він означав бурю, що насувалася.)
Почалася метушня.
Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму драконоконі об’їжджає табір, і навершя його білого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темніло.
Мимо нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:
– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.
Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.
Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, так страшно закручувалися в смерчі, що лячно було й дивитися.
– Якщо ти збираєшся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потім змиє.
– А якщо не піду?
Гарольд помовчав.
– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам дасть вечеряти.
Він усе ще дивився кудись убік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.
– Ну, тоді полізли, – сказала я невпевнено.
На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сіні здавалося нечуваним королівським задоволенням.
Спалахи блискавок краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.
– Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?
– Для захисту табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк – не проб’ються.
– А що таке смирк?
– Ти не знаєш?
Він не знущався. Він справді здивувався, як можна не знати таких простих речей.
– У нас же їх нема… – сказала я обережно. (Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.)
– Ну… це така тварюка – зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?
– Вчили з географії.
– Ну… от… Насправді смирк – це як величезна цупка рука, на ній сто чи й більше щупальців, і всі вони переплетені. Падає з блискавкою й хапає людину отим клубком щупальців.
– І що? – запитала я напружено.
– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його розносить. Так само і з людиною.
Знову зблиснуло.
– Овва… –