Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр
Читать онлайн книгу.
снігу, а в євреїв стільки ж, щоб сказати „шмук“». Я був шокований, до чого тут ескімоси?!
«Отже, ми проведемо екскурсію в штетль?» – запитав я в героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». – «Пошуки?!» – «Шукатимемо Августину». – «А хто така Августина?» – «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». – «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ти думаєш, врятувала твого діда від нацистів?» – «Так». На хвильку зависла тиша. «Я теж хотів би її знайти», – витиснув я із себе.
Я прикинув, шо це може сподобатися героєві, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився щиросердно. «А далі? – спитав я. – Якщо ми її знайдемо?» Герой задумався. «Я не знаю, що далі, я хотів би їй якось подякувати». – «За спасіння свого діда?» – «Звичайно». – «Це буде офігенно, правда?» – «Прошу?» – «Ну, коли ми її знайдемо». – «Якщо ми її знайдемо». – «Та знайдемо ми її!» «Навряд чи», – сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?!» – знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав: «А звідки ти знаєш, шо її звати Августина?» «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, і ні. Це на ідиш. Тут написано: „Ми з Августиною, 21 лютого 1943 року“». – «Майже неможливо розібрати». – «Так і є». – «А звідки ти знаєш, шо це про дєвочку, а не про двох інших на цьому фото?» – «Я не знаю напевне». – «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ти думаєш, він влюбився в неї?» – «Прошу?» – «Ну, він же згадує тільки її». – «Ну то й що?» – «Так він же, певно, влюбився в неї?!» – «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно. (От, дякую, Джонатан!) Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п’ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». – «Трохимбрід?» – «Так. До того ж я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». – «Чернетка?» – «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». – «Ага». – «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те що вони не дивляться одне на одного? Уся річ у тім, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». – «Та-а-а». – «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». «Та-а-а», – знову сказав я. «Якась частина мого єства прагне, аби він кохав її, а інша ненавидить саму думку про це». – «А шо це у вас за частина така, яка ненавидить, щоб він її любив?» – «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». – «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабушці – значить, шось мало помінятися?» – «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». – «Але твоєю бабушкою могла б бути й Августина». – «Ні, але вона могла б бути бабцею когось іншого. І, наскільки