раКУРС. Світлана Талан
Читать онлайн книгу.
кажу матері і йду з дому.
Тихий, спокійний вечір зустрічає мене прохолодним вітерцем. Напевно, незабаром буде дощ, і це дуже добре, бо не доведеться їхати на дачу поливати городину. Прямую в центр міста, де вечорами у сквериках багато закоханих, а поблизу ятки з квітами продають повітряні кульки, наповнені гелієм.
– Можете мені зробити десять кульок сердечками? – запитую продавчиню.
Дівчина кидає на мене розуміючий погляд і відраховує десять кульок.
– Тільки мені потрібні до них довгі нитки, – кажу я.
– Зробимо!
І ось я під смішки молоді крокую вулицями з кульками, які підіймаються вгору й висять наді мною рожевою хмаринкою. Зупиняюся під вікнами гуртожитку, де мешкає Люба, відпускаю довжину ниток так, щоб сердечки сягали другого поверху, і чекаю. Помічаю, як відчинилося вікно, з нього простягнута рука хапає за нитку, і кульки зникають у вікні одна за одною. Виглядає Люба, сміється.
– Ну ти даєш! Ти ненормальний?
– Ага! Ненормальний! Виходь, я чекаю! – викрикую їй.
Люба у вікні зникає й за п’ять хвилин уже поспішає до мене. Від неї приємно пахне парфумами, я цілую її в губи, вбираючи всім своїм єством найприємніший запах яблук.
– Дякую! – каже вона мені, і в таку мить я ладен не лише небо до її ніг пригорнути, а й підстрибнути до нього.
– Тобі сподобався мій подарунок?
– Стеля моєї кімнати як рожева хмаринка, уся в сердечках, – усміхається вона, і я милуюся маленькими ямочками на щічках.
Ми знаходимо альтанку посеред п’ятиповерхівок, сидимо там, я пригортаю дівчину до себе й відчуваю, яке воно насправді – щастя. Цілую її уста, очі, шию, руки, шепчу ніжні слова й боюся повернення до розмови про Новоросію. Ми гуляємо вулицями й знову ховаємось у тінь. Я клянусь у вірності й укотре освідчуюсь у коханні.
– Я теж тебе люблю, – шепоче Люба. – Я ніколи нікого так не кохала.
– Ми створені одне для одного й завжди будемо разом.
– Згодна, але не розумію, як ми будемо разом, коли дивимось у різні боки, – каже Люба, і все в мені завмирає. Здається, що я вже й не дихаю. – Закохані мають не лише ділити постіль, вони мають дихати одним повітрям, стати частиною одне одного, проживати одне життя на двох. А як бути нам?
Я мовчу, бо розгублений і не знаю, що сказати, я лише впевнений у тому, що ми повинні бути разом – і ми будемо, попри всі негаразди.
– Ти ж не думаєш, що між нами може стати стіна лише через різні погляди на життя? – кажу я після паузи. – Часто люди створюють родини й тоді, коли є повною протилежністю одне одному.
– То зовсім інше.
– Облишмо цю тему, – пропоную я. – Іноді ситуацію треба просто відпустити, щоб вона розв’язалася.
– Не впевнена в цьому, – сумно каже Люба й просить провести її додому.
– Може, ще погуляємо?
– Мені завтра вночі на роботу, удень хочу попрати. А коли тобі на зміну? Завтра? – питає вона.
– Ні, – кажу я.
Я не збрехав їй, просто промовчав про те, що з роботи вже звільнився.