раКУРС. Світлана Талан
Читать онлайн книгу.
років семи, вони їдять морозиво. Ще один чоловік п’є газовану воду, і більше нікого.
– Перше завдання таке: потрібна кров, півлітра, група третя, резус «мінус». Зможеш зробити? Потрібно терміново.
– Так, зможу, – упевнено відповіла я.
Таке завдання мені здалося трохи дивним. Можливо, це була перевірка? Я не знала, але мала це виконати. На роботі зробити забір крові було надто ризиковано. У такий час ми багато чого не знаємо одне про одного, і я не була впевнена у своїх колегах. Із них я могла довіритися лише Наталці, яка, як і я, була членом «Правого сектора». Ми вирішили, що зробимо забір крові вдома. Донора шукати нам не потрібно: у мене необхідна група крові. Я навіть подумала, що Сашко спеціально назвав саме таку групу крові, бо знав мою й вирішив таким чином мене перевірити. Хоч би там як, я прийшла до Наталки зі шприцами та скляними банками з-під соку. Наталя брала в мене кров, і ми її одразу пакували в стерильні банки й обкладали кубиками льоду з холодильника. Коли все було готово, одразу подзвонила Сашкові, він приїхав і забрав кров.
– Зустрінемось о шостій вечора на старому місці, – сказав він мені стиха в коридорі.
До вечора я не знаходила собі місця. Обдумувала все до дрібниць. Було зрозуміло, що планується якась підпільна робота, і я була готова до неї. Дуже кортіло спитати, чи насправді хтось потребував крові, чи то була лише перевірка.
Мені було не шкода тих півлітра, бо я майже не відчула нічого, окрім легкого миттєвого кружляння предметів навколо себе, але розуміла, що ставити зайві запитання не маю права.
Прийшла на місце зустрічі раніше на чверть години, і, поки прийшов Сашко, мій шлунок був схожий на акваріум: у ньому булькав десь літр випитої мною газованої води. Він не питав, де я взяла кров, лише сказав скромне «спасибі».
– ГУР[3] планує створити мережу розвідувально-диверсійних груп, – Сашко одразу ошелешив мене заявою. – Бажаєш приєднатися?
– Міг би й не питати, – відповіла я, ледь стримуючи хвилювання.
– Тоді тобі потрібно подбати про безпеку дітей та рідних.
– Батьки нікуди не збираються виїжджати, із Солею поговорю, дітей вивезу в безпечне місце.
– Як тільки діти будуть вивезені, одразу телефонуй. Група з п’яти осіб уже є, – сказав він майже пошепки.
– Я буду шостою?
– Можеш першою, – пожартував Сашко.
Як я не намагалася переконати Солю поїхати з дітьми в Харків до моєї куми, вона не піддалася на мої вмовляння. Тож я зідзвонилася з кумою й наступного дня зранку поїхала з Луганська. З Іриною ми навчалися в одній групі; коли народилася Ліза, то вона хрестила мою дитину.
Потім Іра вийшла заміж і виїхала до Харкова. Вона одразу погодилася забрати дівчаток на місяць до себе, бо ще була в декретній відпустці.
– І тобі нема чого робити в Луганську, приїжджай і ти до нас, поживеш, поки все там стихне, – запропонувала кума.
Я подякувала й відмовилася. Того ж дня я поквапилася сісти в потяг, щоб повернутися в Луганськ.
Євген
– Що нового чути? – спитав я в матері за сніданком.
– Люди
[iii] ГУР – Головне управління розвідки.