раКУРС. Світлана Талан
Читать онлайн книгу.
пішов, поки не засвітився перед сусідами. Я полегшено зітхнула. Не терпілося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, відкрила воду й хотіла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.
– Отак можна погоріти на дрібницях, – дорікнула собі.
Обійшла ділянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба кріп – пахне приємно, пожувала його, огледілася. На сусідній ділянці жіночка смикає бур’яни, тож пішла знайомитися. Мене повинні знати сусіди, щоб не виникало підозри, що тут ховається хтось чужий.
Євген
Нас перевели в казарми, і тепер мені стало складніше спілкуватися з Любою. Ми почали зустрічатися рідше, і щоразу я намагався уникати теми створення нової республіки. Як би Люба не сприймала її, але Луганська Народна Республіка вже проголошена – і це незаперечний факт. Тепер головним завданням є захист новоствореної республіки, і я один із перших, хто повірив у неї й став на її захист. Іноді думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокої нашу республіку. Хто ж відмовиться від ласого шматка, яким є для них трудівник Донбас? Кого ж тоді доїти, щоб наживатися? Але ми вистоїмо! У цьому впевнений не лише я, а й ті козаки, які згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тішу себе надією, що непорозуміння, які виникли між мною та Любою, тимчасові. Потрібно набратися терпіння, і згодом, коли вона побачить справжнє покращення життя в нас, а не на тій частині, де бандерівці та «Правий сектор» диктують свої права, Люба змінить власні погляди. У своїх мріях я часто йду далі, туди, де в майбутньому ми одружимось і в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первістка-сина. Напевно, тому, що такі бажання виникають майже у всіх чоловіків: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не є винятком. Не знаю, як би я спілкувався з дівчинкою, а от із сином я б знайшов спільну мову. У найпотаємніших думках мрію про те, як колись усе це скінчиться і я буду розповідати синові про те, що одним із перших став на захист Луганської Народної Республіки. Вечорами біля його ліжечка я буду розповідати про ці неспокійні дні, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.
«Потрібно попросити Антона зробити гарну світлину на згадку! – стукнуло мені в голову. – А ще краще – одну портретну, другу – де ми всі втрьох у формі та зі зброєю».
А ще потрібно обов’язково зробити якісне фото мене поруч із Любою. Колись, із роками, коли ми змінимося, будемо дивитися на цю світлину, згадувати наші побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми відстояли й зберегли.
Про свої наміри я сказав Антонові, і він підтримав таку ідею.
– Фотки на мобільнику – то чухня, – сказав він. – Я вам таке фото збацаю – закачаєшся!
Коли наші звільнення збіглися в часі, ми сфотографувалися спочатку втрьох біля казарми, а потім кожен окремо на повний зріст. Антон роздрукував світлини й роздав нам. На ній усміхнені та щасливі три козаки: посередині Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим,