Гора між нами. Чарльз Мартін
Читать онлайн книгу.
я… – почувся її сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому плані я чув гуркіт океану – хвилі ритмічно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на задній веранді. – Мені не подобається, коли ти йдеш… – Пауза. Глибокий вдих. – Я знаю, ти хвилюєшся, але не треба. Ще три місяці – й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, – вона вичавила з себе сміх. – Ми всі почекаємо. Кава на пляжі. Поквапся… Усе буде добре. Повір мені. І ні на мить навіть не сумнівайся – я кохаю тебе. Кохаю навіть дужче. Ти це знаєш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всім своїм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжі.
Я вимкнув телефон і втупив погляд у вікно. Ґровер зиркнув на мене та повільно нахилив ручку штурвала уперед. Літак покотився до злітної смуги.
– Хочете зателефонувати їй?
– Що?
– Хочете зателефонувати їй, перш ніж ми злетимо? – Він жестом показав телефон.
– Ні-ні, – я замахав руками та сховав мобілку до кишені. – Потім зателефоную. У вас відмінний слух – я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.
Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.
– Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, – він хитнув головою у бік Ешлі.
Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.
– Якщо хочете, можемо зачекати, – ще раз запропонував Ґровер.
– Ні-ні, все добре. Правда, – я енергійно захитав головою.
– Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, – промовив Ґровер у свій мікрофон.
За кілька секунд у наших навушниках почулося:
– Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.
– А цей GPS-прилад показує погоду? – поцікавився я.
Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.
– Просто чудова буря! Снігу буде чимало! – вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.
Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.
– Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його – відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.
Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.
– Бене! – раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.
– Що?
– Ви