Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
всього не знав, десь чув, щось відчував, але не осягав усвідомлено. Йому було лише чотирнадцять і не завжди вдавалося виліплювати переконливі твердження з каші, що нуртувала в голові. Марк гарячкував, тож так і не спромігся видати жодного іншого доказу на захист закладеного дідом переконання, що віра у фантоми та несформованість критичного мислення завжди спричиняють жахливі соціальні наслідки.
– Це було давно! І всі визнали, що це неправильно. Зате подумай, скільки поганого зробила наука!
У хлопця відвисла щелепа. Від несподіванки він побуряковів.
– Поганого?! Про що ти говориш?! Усе, що ми маємо, це завдяки науці! Ліки, машини, комп’ютери, оцей будинок під нами. Їх же не священики придумали!
Соня ледь нахилила голову.
– А атомні бомби?
Марк стулив рота так, що клацнули зуби. Дівчина продовжила:
– Скажи мені, для чого було придумувати їх? – Хлопець стояв, потупившись. Соня прошивала його поглядом бурштинових очей. – Ти говориш, яка погана релігія і яка хороша наука, але це не священики придумали атомну бомбу, і не священики скинули її на людей.
Марк, спантеличений і зніяковілий, переминався з ноги на ногу. Кілька секунд Соня переможно дивилася на нього, потім надягла шапку й кинула:
– Я змерзла. Бувай!
І, не чекаючи на відповідь, пішла.
Хлопець провів її зніченим поглядом, потому присів і почав згортати ковдру.
– Ну подумаєш, атомна бомба…
8
О пів на дванадцяту, коли Віктор і Яна нарешті випровадили гостей, Арсен допоміг невістці прибрати зі столу, поскладав брудні тарілки й бокали до посудомийної машини, а потому зазирнув до Марка.
– Ще не спиш?
Хлопець звівся на ліктях.
– Ні, заходь.
Чоловік пройшов до кімнати, ввімкнув настільну лампу й сів у крісло навпроти ліжка.
– Щось побачив? – кивнув на вікно.
– Нє-а. Хмари постійно набігали, і я не встигав налаштовуватися. Зате розібрався в контро́лері.
– Нічого, ще встигнеш.
У жовтавому світлі, яке накладало на обличчя м’які тіні та розгладжувало зморшки, дідові очі здавалися Марку перебільшено яскравими – немов полакованими. Їхній блиск виказував, що Арсен випив більше, ніж зазвичай, утім не понад міру, бо сп’янілим не був. Видовжене обличчя зберігало звичний вираз незворушності й легкого зацікавлення.
Несподівано Арсен Грозан прискалив око.
– Бачив, що ти був не сам.
– Де? – дурнувато вирячився Марк.
– На даху.
«Де ж іще?»
Хлопчак спершу насупився, а потім зашарівся.
– Коли ти там був?
– Години дві тому. Піднімався, щоб глянути, як ти, хотів ще торта принести, потім почув, як ти і твоя по́дружка щось жваво обговорюєте, і вирішив не заважати.
– Але ми не цей… – відмахнувся хлопець, іще більше наливаючись фарбою. – Вона не подружка!
– Не подружка?
– Ні.
– Це ж Соня з дев’ятого поверху?
– Так.
– І