Тримай мене міцно. Богдан Рута
Читать онлайн книгу.
ти коли назад до лабораторії збираєшся? – голос колеги повернув Данила до реальності.
– Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати. Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.
– Добре.
Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…
По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них – той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.
– Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? – запитав молодший.
– Ще ні.
– І коли ти їх повідомиш?
– Скоро.
– Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.
– Ти це мені кажеш, Захаре?
– Ну ти ж не квапишся, – посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.
– Ще є трохи часу.
Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.
– А четверта знає, що володіє даром? – сині очі Захара стали серйозними.
– Ні.
– То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.
– Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.
– А про того, хто шукає книгу, щось сказали? – поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.
– Він сам не зможе все зробити.
– То буде шукати помічника.
– Так, буде.
– Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.
– Так, через декілька днів. Будь готовий, – сказав Божедар.
– Я вже давно готовий.
Раптом вдалині почувся жіночий голос.
– Захаре! Ти де?
– Софія кличе, маю йти, – промовив лісник. – Бувай!
– Бувай!
Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.
– Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.
– Дякую! Вже йду!
Софія і Захар попрямували через галявину до сторожки лісника.
Жінка прослизнула у двері. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвірок. У кімнаті вже був накритий стіл. У глиняному посуді – борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свіжоспеченим хлібом.
Захар поставив рушницю в куток і сів за стіл. Він перехрестився на ікону, промовив коротку молитву та відламав від буханця великий шмат. Повільно, з насолодою відкусив хліб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софія сиділа навпроти, підперши рукою щоку, і турботливо спостерігала за братом.
– Одружитися тобі треба. Скільки можна отак жити