Тримай мене міцно. Богдан Рута
Читать онлайн книгу.
глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.
– То ви одна виховуєте доньку?
Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.
– Разом із моєю мамою.
– Вибачте, що запитую… Ви розлучена?
– Ні. Я вдова.
– Пробачте.
– Нічого.
Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.
– Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.
Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.
– Так, гарне місце. – погодився він. – Ви любите природу?
– Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.
Вода у річці так виблискувала, аж очам було боляче.
– Обожнюю воду, – сказала Марія. – Люблю на неї дивитися. Вона – це саме життя.
Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.
– Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? – у голосі Лео почулося збентеження.
– Ні, нічого. Просто здалося.
Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.
Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.
Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.
– Даринко, обережно! Не біжи так швидко! – сказала вона.
– Бабусю, це я повільно!
Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.
– Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!
Даринка заглянула в мамині очі.
– Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом?
– Вибач, люба, сьогодні не можу. Треба закінчити замовлення. Ми обов’язково погуляємо іншим разом, обіцяю.
– Добре!
Марія поцілувала Даринку та Іванну.
– Бувай, люба!
– Бувай, мамусю!
– Я на вас чекаю! – лагідно промовила Марія.
Даринка та Іванна вийшли на подвір’я. Марія зачинила за ними двері та рушила до вітальні. Раптом почувся вхідний дзвінок. Невже щось забули? Марія повернулася назад і відчинила двері. На порозі стояв він, той, кого вона