Темна синя вода. Потік. Радій Радутний
Читать онлайн книгу.
Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зітхнула з полегшенням.
– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.
– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.
– Та й без того наслідили багато, – додав ватажок. – Труп на трупі. Хтозна, як на все це відреагує наша реальність. Ігорю, більше так не роби.
– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, і досі ребра боліли. – Я нічого. Вони самі…
Панок вже сховався за іншим ліском, а Ігор все озирався та озирався.
Чим далі від Києва – тим менше ставало зораної землі, добре впораних городиків, а все частіше траплялися сіножаті й жовто-зелені стіжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посіріти. Цікаво, хто косить? За часів мого дитинства на сінокос ганяли інженерію з великих заводів. Чоловіків з косами, жіночок з граблями, і трактор з великою рукою на гідравліці, щоб стіжки складати.
У часи, коли мій вік вже можна було починати називати шановним, люди з полів майже зникли. Кожного року на ріллю виїжджала все чудернацькіша й чудернацькіша техніка, й мабуть-таки вдалося їй замінити валку інженерів з косами, бухгалтериць із граблями, або школяриків з сапами.
Цікаво, а тут воно як?
А он як.
За черговим ліском показався мокрий низинний луг й чотири фігури на ньому. Білих-білих, наче з туману зродилися, і я не одразу зрозумів, що то лише сорочки білі, й штани також білі, бо з полотна. Ніг видно не було, але чомусь я був певен, що всі косарі босі.
Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по собі широкі смуги скошеної трави, а ще чотири жіночки йшли за ними з великими дерев’яними граблями й згрібали накошене. Ні, не чотири. Три.
Одна жінка сиділа на краю поля й годувала дитину. Ще один згорток, підозріло схожий на запнуте немовля, лежав поруч.
Ну так. Дитячих садків тут нема. Й декретних відпусток теж.
Жінка провела нас байдужим поглядом, а чоловіки навіть дивитись не стали. Йшли і йшли, махаючи косами – чух-чух, чух-чух, скосив-переніс-крок вперед-скосив…
Якщо хтось думає, що це легка робота, то нехай спробує. Це справді не так.
У Переяславі я бував, а хто не бував, той сам собі дурень. Їхати з Києва півгодини, готельчиків кілька штук, на будь-який смак, а музеїв взагалі кілька десятків, вибирай – не вибереш.
Здавалося б що тут їхати – півгодини маршруткою, але як розпочалася з пригоди екскурсія, так з пригодами і тривала.
По-перше, розверзлися небеса й Київ засипало снігом. Повністю. Сніг лежав на дорогах, тротуарах, газонах та припаркованих автомобілях, і у них явно не було шансів зрушити з місця аж до весни. З дахів раз по раз сходили снігові лавини, а у мене проламало шиферний дах на сараї.
По-друге, я бозна для чого надумав забронювати номер у готелі. Через інтернет. Чекав відповіді день, чекав другий, а в той день, коли планували виїхати, таки додумався подзвонити.
– Номер? – здивувалися з того боку. – Ні, не бронював ніхто. Через інтернет? А, он ви про що! Та у нас кімната з електронно-обчислювальною