Темна синя вода. Потік. Радій Радутний
Читать онлайн книгу.
тендітну чи гарну річ? Одразу або розіб’ють, або ноги прироблять.
Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидів на цьому місці двісті років тому й слухав мудрі притчі мандрівного філософа.
Втім, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному місці сидіти, чи зжерли колеги – в навчальних та наукових закладах це раз плюнути; але, кажуть, звільнився та й подався в мандри.
У радянські часи невизнані поети, музики та науковці йшли в кочегари. Хтось з них потім отримав Нобелівську премію, але більшість так безвісно й згинули від синьки та нестерпної мерзотності дауншифтінга.
І от я сиджу на тому ж самому місці, де сидітиму через двісті років й слухаю спогади старенького попика про Сковороду.
– Гришка? – пожував він губами після того, як перейшли до суті. – Пам’ятаю, звісно, чого ж не запам’ятати. Ніс отрокам слово Боже, чому ж не нести. Учив Псалтирю, латині та арифметиці, чому ж не вчити. Ще, кажуть, байки якісь писав, чого ж не писати.
Не знаю, як терпіли те Ігор з Альбертом, а мене те «чому ж не» почало дратувати вже на другому-третьому разі. Я втратив нитку розмови й сидів-роззирався.
Кожухів не було. Я хотів був здивуватись й обуритись, але вчасно згадав, що пора ще тепла, а кожух штука цінна, навряд чи його хтось лишить у школі. Хай навіть у колегіумі. Плоть слабка, когось біс та спокусить на крадіжку.
І книжок на столах не було. Ну це зрозуміло – книжки ще більша цінність.
І столи були навряд чи ті самі. А якщо й ті самі, то значно новіші.
Але хай йому чорт – я сидів на тому самому місці, де сидітиму через дві сотні років!..
Було шалене, просто шалене бажання надряпати на столі або на стіні хоч якийсь знак, хоча б якесь послання мені-з-майбутнього, але хоч яка слабка плоть, та дух все-таки сильніший.
Не надряпав.
– …про небо любив говорити, чого ж не поговорити. Про те, яке воно світле та чисте, й нема там ні меж, ні кордонів, ні війська, ні зради, а є лише простір та воля, чому ж не бути. Пташкам заздрив, чому ж не заздрити. Притчу про орла якогось розповідав, та про черепаху, щось там вони тлумачили одне одному, чому ж не тлумачити. Але вчитель з Гришки був так собі. Поганий був учитель. Не любив він отроків, а може й взагалі людей не любив…
Є у когось з українських фантастів оповідання про космонавта. Як полетів він на Місяць, й згадував яблуні в маминому садку. І як стояв під яблунями в маминому садку й мріяв про Місяць. Не можу згадати ані автора, ані назви. Старий, мабуть, став. Але суть не в назві та навіть не в авторі, а в тому суть, що мріє людина про те, чого нема поруч, а опинившись там, де є – починає мріяти про те, що вже втратив.
На зворотному шляху в Київ посварилась зі мною дівчина, і я так і не зрозумів, за що саме.
Тільки й лишилися спогади про те, як блукали ми засніженим Переяславом, спізнювались в музеї, пили каву й вино в забігалівках, оглядали будинки – міцні старовинні одноповерхівки, похилені та кривенькі гуртожитки п’ятдесятих