Темна синя вода. Потік. Радій Радутний
Читать онлайн книгу.
кажете, нам краще виходити?
– Ой, – сказав шофер, і я зрозумів, що найкраще місце для виходу лишилося далеко позаду. Кілометрів на сорок.
Мабуть, і ще щось хотів сказати шофер, але посоромився. Мабуть, круте слівце мало не вихопилося з рота, бо засоромити шофера, я вам скажу, нелегко. Для них, мабуть, спеціальні курси десь проводять з практичного матюкання.
Маршрутка їхала через Переяслав на військовий госпіталь, і всю дорогу туди й назад шофер вибачався. А ми сміялись. Разом з нами сміялася вся маршрутка, навіть похмура тітка базарного вигляду з двома торбами теж крадькома посміхалася. А це, я вам скажу, нечасто трапляється.
Компенсуючи своє «ой», шофер підвіз нас мало не до ресепшену й здав з рук на руки ще одній сестрі – здається, троюрідній.
– І оце ви приїхали музеї дивитись? – недовірливо сказала вона. Підкопилила губи й видала: – Я б у таку погоду навіть за поріг не виходила!
Потім-таки розтанула й порекомендувала почати з музею-діорами битви за Дніпро, бо там працює її племінниця. А пообідати краще у ресторані «Старий вертеп».
– А там хто? – не втримався я.
– А там донечка! – похвалилась адміністраторка. Посміхнулась, але потім все одно звернула на ті самі рейки: – Та я б все-таки й за поріг не виходила!
А ми вийшли, й погуляли чудово.
Почали з рекомендованої племінниці, цебто, діорами. Розташувалася вона у соборі, і їй-богу, краще б їй інше місце знайшли. Прогулялися центром, й виявили, що дбайливі мешканці Переяслава вже протоптали стежини в наметах до стратегічно важливих місць – магазинів, генделиків та кав’ярень. Народні тропи до музеїв чомусь були не так сильно втоптані, але ми пробились.
Великий кіт, чорно-білий красень з пухнастим хвостом, завваживши нас, чомусь пірнув у каналізаційний люк, а потім висунув зацікавлену мордочку й довго спостерігав, куди саме ми йдемо. Може, теж хотів якийсь заклад рекомендувати, бо там працює його кошеня.
У музеї кобзарства ми побачили двохсотрічні кобзи, торбани й лютні, семисотрічну цитру. Взнали, що таке козобас, бугай і троїсті музи́ки.
І ліра. Дивовижний інструмент, скільки разів бачу, стільки й дивуюсь.
Починаючи, власне, з назви.
Українська ліра має з класичною грецькою обмаль спільного. Хіба тільки струни, а все інше ми сильно механізували. Ні в яких інших народів світу я не зустрічав струнного інструмента, де крутиться диск, тре струни, й струни хочуть звучати всі одночасно, а лірник просто вчасно перекриває горло то одній, то іншій. Якщо вправний лірник, то виходить гарна приємна музика, а якщо не перекривати, то ліра видає рев, могутній та монотонний. Але зовсім затискати струни не можна, бо тоді вони затиснуть диск-резонатор і зазвучить глуха, похмура мовчанка.
Хто сказав, що тишу не чути? Ще й як.
Щось символічне є в цьому інструменті, щось таке дуже схоже на український народ. Кожен реве свою ноту й вправний гетьман мусить вчасно перекривати голоси інших гетьманів. Якщо трапляється керівник, що робить це вчасно, голос народу звучить