Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue. Едгар Аллан По
Читать онлайн книгу.
Достоббісові хоч би що – він тільки сказав: «Закладаюся з чортом на власну голову, що ти скис».
А він чогось був у надзвичайно доброму настрої. Він був такий жвавий, що в мене зродились бозна-які лихі підозри. Цілком можливо, що він заслаб на трансценденталізм. Правда, я не досить обізнаний на діагностиці цієї недуги, щоб твердити категорично; і, на жаль, при тому не було нікого з моїх приятелів із «Щоденника». І все ж я повірив у це, бо мого друга очевидячки посів дух якогось похмурого блазенства, що примушував його клеїти з себе дурня.
Він весь час то вихилявся всім тілом, то підстрибував, обминаючи все, що траплялося на дорозі, то вигукував, то шепотів якісь гучні слова й тихі слівця, хоч вираз обличчя його весь час лишався поважний чи навіть суворий. Я не знав, що мені робити – чи стусонути його, чи пожаліти. Врешті, пройшовши майже весь міст, ми зупинилися перед досить високим турнікетом. Я спокійно пройшов його, штовхнувши раменом, як звичайно. Але містерові Достоббісу такий спосіб не підходив. Він захотів перестрибнути через турнікет і сказав, що й обкрутнеться в повітрі. Щиро кажучи, я не повірив, що він на це спроможеться. Найкращим майстром таких стрибків із крутінням був мій приятель містер Карлайль, але й він би був тут нічого не втнув, тому я був певен, що нічого не вийде і в Тобі Достоббіса. Тому я почав доводити йому, що він просто хвалько і не зможе цього зробити. Згодом я гірко пошкодував за своїми словами – бо він зразу ж запропонував закластися з чортом на власну голову, що таки зможе.
Попри давню свою постанову, я вже хотів був дорікнути йому за ці блюзнірські слова, коли раптом почув, що біля мого ліктя наче щось тихенько кахикнуло, немовби сказало: «Кахи!» Я здригнувся й здивовано оглянувся круг себе. Погляд мій нарешті впав на закуток у конструкціях мосту, де притулився якийсь низенький літній добродій вельми поважного вигляду. Годі було придумати щось більш гідне шаноби, ніж уся його постать; бо він мав на собі не тільки пристойне чорне вбрання, а й бездоганно свіжу сорочку з комірцем, акуратно відігнутим униз, на білу краватку; а волосся на голові було розчесане на проділ рівно посередині, наче у дівчини.
Руки він задумливо склав на животі, а очі закотив під лоба. Придивившись пильніше, я побачив, що його штани прикриті чорним шовковим фартухом, і це мене вкрай здивувало. Та перше ніж я встиг спитати його про цю дивну річ, він перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»
На це я не знайшов готової відповіді. Власне, що взагалі можна відповісти на таку лаконічну репліку? Я пам’ятаю навіть, що «Квартальний огляд» лишив без відповіді зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за підтримкою до містера Достоббіса.
– Достоббісе! – сказав я. – Ти що, не чуєш, що отой добродій каже: «Кахи!»?
Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгублені, треба насупити брови й дивитись люто: інакше ви напевне скидатиметесь на дурня.
– Достоббісе! –