Темні таємниці. Андрей Кокотюха
Читать онлайн книгу.
Ми вдячні вам за… Не знаю, як сказати правильно…
– Пусте. За таке не дякують.
– Ольго Іванівно…
– Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.
– Так-так, звісно. Ольго Іванівно… Олю… Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.
– Перестаньте.
– Я підтримую дружину, – Борис став поруч із нею. – Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.
– Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.
– Але тіла вашої Яни не знайшли.
– Дуже добре.
– Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.
Ольга не відразу второпала, про що йдеться.
– Тобто? – перепитала.
– Поясню, – зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга. – Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.
– Моя донька втекла з ним.
– Поїхала, – втрутилася Галина. – Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.
– Нам, – додав Борис.
– Так-так, нам, – погодилася дружина. – Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній зв’язок мезальянсом, якщо наш Женя… покійний Женя був не вартий вашої доньки… Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?
– Господи, – зітхнула Ольга. – Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?
– А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.
– Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічно – але скінчилося. Для мене – ні. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як саме – поки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.
– Тобто, ви кидаєте нас?
– Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?
Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в нього – безпорадні зануди.
– Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова, – відчеканив Борис.
– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.
– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.
– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?
– Згода, – вони відповіли хором.
– І дайте