Подорож собаки. Брюс Кэмерон
Читать онлайн книгу.
гостріший за все, що будь-коли пережив. Тепер цей біль послабшав і більше нагадував ниття в животі, але й досі відчувався постійно. Лише сон погамовував його: доки я спав, Ітан біг крізь сни поряд зі мною.
Я був старим собакою і знав, що вже скоро прийде набагато глибший сон, як уже бувало раніше. Він приходив по мене, коли я звався Тобі в моєму безглуздому першому житті, де не мав справжньої мети, окрім як бавитися з іншими собаками. Потім прийшов, коли я відгукувався на ім’я Бейлі та вперше зустрів свого хлопчика, повністю присвятивши себе любові до нього. Він прийшов по мене, коли мене називали Еллі й моїм обов’язком було працювати, знаходити людей і рятувати їх. Тож наступного разу, коли глибокий сон прийде по мене наприкінці цього життя як Дружка, я був упевнений, що не житиму знову, бо виконав своє призначення й більше не маю підстав бути собакою. Тож станеться це цього літа чи наступного – неважливо. Ітан… Любити Ітана було моєю кінцевою метою, і я зробив для цього все, що міг. Я був хорошим собакою.
Але…
Але, сидячи там, я спостерігав, як одне з багатьох дитинчат Ітанової родини непевним кроком дибає до краю пристані. Це була дівчинка, і вона ще не так багато ходила за своє життя, тому, одягнута в білі пишні штанці й тоненьку сорочку, хилиталася на кожному кроці. Я уявив, як стрибаю у воду й витягаю її на поверхню за ту сорочку, і тихо заскавчав.
Матір дитини звали Ґлорія. Вона теж була на пристані – нерухомо лежала на розкладному стільці зі шматочками овочів на кожному оці. Жінка тримала повідець, прив’язаний до пояса дівчинки, але той вислизнув із руки й тепер волочився слідом за малою, котра прямувала до краю пристані над ставком.
Коли я був цуценям, то ослаблення повідця завжди посилювало в мені бажання все розвідати, і реакція цієї дівчинки була такою ж.
То був другий приїзд Ґлорії на Ферму. Уперше це сталося взимку. Ще був живий Ітан, і Ґлорія простягнула йому дитину, назвавши його Дідусем. Коли ця жінка поїхала, Ітан і його подруга Ганна багато разів за багато ночей промовляли її ім’я із сумом у голосі.
Також вони називали ім’я Клеріті. Дитину звали Клеріті, хоча Ґлорія часто називала її Клеріті Джун.
Я був упевнений: Ітан хотів би, щоб я наглянув за Клеріті, котра, здавалося, завжди потрапляла в халепу. Кілька днів я безславно сидів поряд, коли маля заповзло під годівницю для птахів і напхало собі до рота повні жмені впалого зерна. Одним із головних моїх обов’язків було ганяти білок, коли вони так робили, але я не розумів, як діяти, упіймавши на цьому Клеріті, хоча знав, що для дитини їсти пташиний корм – явно проти правил. І мав рацію: коли нарешті я гавкнув кілька разів, Ґлорія сіла на місці, де щойно лежала обличчям униз на рушнику, і була дуже сердита.
Зараз я кинув погляд на Ґлорію. Мені гавкнути? Діти часто стрибали в ставок, та ніколи – у такому юному віці, як ця дівчинка, хоча йшла вона так, що невідворотно мала опинитись у воді. Малюків пускали у воду, лише коли їх тримали дорослі. Я озирнувся на будинок. Ганна була надворі й навколішки гралася з квітами біля під’їзної доріжки, надто далеко, аби щось вдіяти, якщо Клеріті впаде в ставок. Я був цілком упевнений: Ганна б теж хотіла, щоб я наглянув за Клеріті. Це було моєю новою метою.
Клеріті наближалася до краю. Я знову заскавчав, уже голосніше.
– Цить, – промовила Ґлорія, не розплющуючи очей.
Я не розумів цього слова, але різкий тон сумнівів не лишав.
Клеріті навіть не озирнулася. Діставшись до краю пристані, вона на мить захиталася, а тоді полетіла з нього просто вниз.
Врізаючись кігтями в дошки, я кинувся з краю пристані в теплу воду. Клеріті раз у раз виринала на поверхню, відчайдушно працюючи своїми маленькими кінцівками, але здебільшого її голова була під водою. За лічені секунди я дістався до неї, м’яко схопив зубами за сорочку. Витягнув її голову з-під води й повернув до берега.
Ґлорія заверещала:
– О Боже! Клеріті!
Вона оббігла довкола й увійшла у воду тієї ж миті, коли мої лапи намацали мулисте дно ставка.
– Поганий собака! – закричала вона, вихопивши в мене Клеріті. – Ти поганий, поганий собака!
Я присоромлено похнюпив голову.
– Ґлоріє! Що сталося? – гукнула Ганна, підбігаючи до нас.
– Ваш собака зіштовхнув дитину у воду. Клеріті могла втопитися! Довелося стрибати рятувати її, і тепер я вся мокра!
У голосі кожної дуже явно чулася тривога.
– Дружку? – сказала Ганна.
Я не наважувався глянути на неї. Трохи помахав хвостом, плескаючи ним по поверхні води. Я не знав, що зробив не так, але точно всіх засмутив.
Так, усіх, окрім Клеріті. Я ризикнув глянути на неї, бо відчував, як вона напружилася в материних руках, тягнучи свої маленькі рученята до мене.
– Длузку, – пробелькотіла Клеріті.
Вода рікою стікала по її ногах зі штанців. Я знов опустив очі.
Ґлорія трохи видихнула.
– Ганно, ви не могли б узяти дитину? Її підгузки наскрізь