Подорож собаки. Брюс Кэмерон
Читать онлайн книгу.
дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.
Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.
За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.
– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.
Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.
– Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.
Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.
– То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.
Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.
– Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.
Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.
– Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?
– Я нарешті вклала її поспати.
– Що ти робила в льосі?
– Я… я шукала вино.
– Справді? Там, унизу? – Ганна опустила руку, і я обнюхав її, відчуваючи запах чогось солодкого. Я так радів, що жінка вдома.
– Ну, я гадала, це винний льох.
– А. Ні, думаю, у нас є трохи в шафці під тостером.
Ганна подивилася на мене, і я махнув хвостом.
– Дружку? Ти кульгаєш?
Я сів. Ганна відступила на кілька кроків і покликала мене. Я підійшов до неї.
– Тобі не здається, що він кульгає? – спитала Ганна.
– Звідки мені знати? – відгукнулася Ґлорія. – Я тямлю в дітях, а не в собаках.
– Дружку? Ти поранив лапу?
Я замахав хвостом, щиро задоволений її увагою. Ганна нахилилася й поцілувала мене між очей, а я лизнув її у відповідь. Вона підійшла до кухонної поверхні.
– Ой, ти не захотіла коржиків? – спитала.
– Мені не можна коржиків, – зневажливо відгукнулася Ґлорія.
Я ще ніколи не чув, щоб слово «коржики» промовляли з такою неприязню.
Ганна нічого не відповіла, але я чув її легке зітхання, коли вона почала викладати речі, принесені додому в пакетах. Іноді жінка привозила кісточку, але я за запахом чув, що сьогодні Ганні не вдалося її знайти. І все ж я пильно стежив за нею на випадок, якщо помилився.
– І я не хочу, щоб Клеріті їх їла, – за хвилину додала Ґлорія. – Вона вже й без того гладка.
Ганна розсміялася, а тоді замовкла.
– Ти це серйозно?
– Авжеж, серйозно.
За мить Ганна знов обернулася до пакетів із харчами.
– Гаразд,