Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
Читать онлайн книгу.
лише час. Але вірність та обов’язок – це сталі речі, вони існують за будь-яких умов. Саме вони відрізняють гідну людину від мотлоху. Пам’ятай це!
Із цими словами вона поцілувала мене в чоло, поплескала по плечу і сіла у машину, що чекала на неї.
Більше я її не бачила. Вона так і жила у своєму будинку в Берліні протягом усієї Другої світової війни і померла невдовзі після падіння нацистської Німеччини. Чи підтримувала вона «новий режим», чи була проти нього, я так і не довідалася. А зараз, поки машина віддалялася, мама стояла, дивлячись на дорогу. Коли автомобіль уже спускався в долину Сент-Гильген, вона круто повернулася і з гуркотом зачинила за собою двері.
Цього разу вона не плакала.
Я ЗАЖИЛА КУПУ ПРОБЛЕМ того літа. Щасливий настрій, наслідок «спокійного селянського життя», сприяв невтомному приготуванню їжі. Я сиділа за кухонним столом, і мені раз у раз пропонували скуштувати щось з великого меню тільки-но приготованих страв.
– Фаті! Просто не розумію, чому дитина так товстішає! Вона вже стає потворною! – іноді вигукувала мама, крокуючи до кухні, щоб приготувати мені омлет з чотирьох яєць, після якого належало з’їсти особливі, щойно випечені Тамі пиріжки з ванільним кремом. Коли я вагалася, чи варто натоптуватися далі, мені казали:
– Щось не так? Ти що, хвора? Ні? Тоді – їж! Треба з’їсти все, тобі це корисно, я ж для тебе старалася, серденько!
Таким чином я роздувалася і роздувалася, немов повітряна куля. Ліфи моїх селянських кофтинок тріскалися по швах, а мама тільки хитала головою, дивлячись на мене із жахом, і замовляла у Зальцбурзі більші розміри одягу, а потім вбивала півфунта масла у мою порцію смаженої картоплі.
Коли ж було знайдено моїх «Віднесених вітром», це виявилося ще гіршим. Усі англомовні книжки, навіть найдорожчий мені Шекспір, були конфісковані. На якусь мить мені спало на думку, що їх збираються спалити на центральній площі селища. Зі мною не розмовляли цілий тиждень! Ні, Австрія ніколи не була для мене щасливим місцем.
Навіть корові було непереливки. Літні вечори були такими теплими, що робітник вирішив тримати її у надбудові над тимчасовим гаражем. Корові там подобалося, вона жувала свою жуйку і рясно мочилася, а її ядуча сеча просочувалася крізь дошки підлоги і лилася на дорогоцінний татів «Паккард». Жагуче сонце довершило справу. Машина набула оригінального зафарбування: горошок фісташкового кольору на темно-зеленому сяючому тлі емалі. Бідолашну корову було без вагань подаровано місцевому м’ясникові – бідна худоба не отримала жодного шансу на спокутування провини!
Нарешті ми повісили свої картаті фартухи на гачки, перевдяглися у шовк та габардин і на плямистому «Паккарді» вирушили до Парижа. Закінчився наш останній візит до Австрії. Наступної весни Гітлер без жодного пострілу долучив цю країну до території свого рейху.
Можливо, Гансу Яраю було наказано їхати одночасно з нею до Парижа, а може, це був залицяльник із Зальцбурга, або, можливо, вона вирішила повторити пригоду із Шевальє або Колетт –