Сайонара

      КАПЕЛАН ФІНІ: «Запобігти цьому шлюбу — не лише мій обов’язок, а й ваш».

      Свої шостий і сьомий МіГи я збив 4 квітня 1952 року. Це сталося неподалік від річки Ялу; коли я повернувся до бази «Джей-10», я був збуджений. Військовий лікар глянув на мене і заявив:

      – Ну, Грувере, тепер відпочивати.

      Друже, це були приємні слова. Вони означали, що деякий час я не літатиму. Але я закінчував Вест-Пойнт, тож почувався зобов’язаним проявляти завзяття перед лікарем-резервістом, який уже мав невеличке черевце і таке інше. Довелося насупити брови й сказати:

      – Усе гаразд, док. Пляшечка пива мені зарадить.

      – Це правильно, – погодився лікар.

      Він серйозно сприйняв мій запал, і на хвилину мене трохи замлоїло всередині. Я більше не хотів літати. І не лише тоді. Я дуже хотів здаватися бадьорим і готовим до діла, але так само сильно хотілося зайняти кабінетну посаду.

      Але лікар був кмітливим. Він засміявся і сказав:

      – Щось ви зблідли, Грувере. Я жартую. Ніколи не сприймав ці геройські штучки всерйоз.

      Я розслабився і відповів:

      – Дякую. Сон під корейським небом мені допоможе.

      – Краще, – сказав док, відклавши стетоскоп, – ви повертаєтеся до Японії!

      Те, як він це промовив, знаєте, означало, ніби, за його думкою, Японія була раєм, але я вже бував там і вона мене ніяк не вразила. Брудні вулиці, маленькі паперові будинки, присадкуваті чоловіки та товстенькі округлі жінки. Я ніколи не розумів, чому деякі військовослужбовці військово-повітряних сил так захоплюються Японією.

      – Якщо ви так умліваєте від Японії, то гадаю, це хороша новина, – сказав я. – Хоча я б радше відпочив прямо тут, на «Джей-10».

      – Хочете сказати, ніби ніколи не плутались із жодною гарненькою японською лялечкою в Татікаві? – запитав лікар.

      – Я військовий з діда-прадіда і не плутаюсь з японськими лялечками, гарні вони чи ні.

      – Друже, та ви хворіший, ніж я думав, – сказав док, похмуро на мене глянувши.

      Я не бажав здаватись старомодним, але коли упевнений, що на тебе до тридцяти п’яти гарантовано чекає просування до полковника, а можливо, і вище, то повсякденна метушня, пов’язана з військовим життям, не вражає. З іншого боку, я завжди намагався не ставити себе вище за офіцерів-резервістів лише тому, що в серці вони залишались цивільними особами.

      – Я згадаю про вас, док, коли дістанусь до чистих простирадл та хорошого токійського пива.

      Лікар похитав головою:

      – Для вас, друже, це буде не Токіо, для вас… спеціальні розпорядження.

      – Кобе? – спробував здогадатися я.

      – Так, друже. Ви вирушаєте туди.

      – Щодо цих спеціальних розпоряджень. Вони від генерала Вебстера? – інстинктивно я торкнувся лівою рукою кишені й намацав портмоне.

      – Так, друже! Ви вгадали. – Лікар щільно стиснув маленькі кулаки і підморгнув мені. – Чому б одному генералу не подбати про сина іншого генерала?

      Я завжди знав, що лікар – хлопець не найвищого ґатунку, тож сперечатися не збирався, ще й підіграв йому:

      – Ось що вони називають духом Вест-Пойнта.

      – Це я й мав на увазі, – погодився лікар. – Ваші розпорядження у Келлі.

      – Піду навідаюсь до Келлі, – промовив я, радіючи, що можу покинути цього всезнайка-цивільного.

      Але тільки-но я вийшов з медичного намету і почав спускатися посипаною гравієм дорогою до штабу ескадрильї, де працював Келлі, мене покликав іще один цивільний:

      – Грувере, чи можу я поговорити з вами?

      Я повернувся і побачив капелана; оскільки він практично ніколи ні з ким не розмовляв, окрім як у випадку лиха, то я зупинився і запитав:

      – Знову Келлі?

      – Так, – промовив він у смутку, – Келлі.

      Я чекав на посипаній