Аплодисменти для Лоли!. Ізабель Абеді
Читать онлайн книгу.
руга часто говорить дивні речі. Раніше я цього не розуміла. Але тепер моє життя й справді перетворилося на чорну кішку з гострими пазурами, тож я здогадалася, що мала на увазі Фло. Вона перестала бути моєю подругою – саме про це я зараз і розповім.
Щоправда, тут буде ще багато дечого: Білосніжка і сім гномів, дочка Дракули та моя битва з драконом, Зануда, Глорія і Король Лев і, звісно ж, мої бажання та нещасний випадок… Ох, щось я занадто поспішаю зі своїми балачками! Ніхто ж нічого не зрозуміє, якщо розповідати з кінця. Відтак починаю з початку.
Спочатку я була дівчиною-кішкою, і йшов сніг. Сніг був білим, а мій шкіряний костюмчик – чорним. А ще в мене були лаковані чобітки та котячий хвіст, котрий метлявся за мною вздовж усієї червоної килимової доріжки. Доріжку розіслали перед кінотеатром, тому що сьогодні там відбудеться прем’єра мого фільму.
Уже декілька місяців цей фільм демонструвався в кінотеатрах усього світу, тож глядачі мріяли побачити в ньому мене – знамениту актрису Лолу Фелозо – в ролі дівчини-кішки. Звісно ж, я грала в багатьох фільмах, та роль дівчини-кішки була найкращою. Коли в залі вимкнули світло, там запанувала тиша. Потім розсунулася завіса, й розпочався фільм: я видиралася стрімкими стінами хмарочосів, загрожувала ворогам своїми гострими пазурами і врешті-решт рятувала світ. Проте моєю найулюбленішою сценою була та, де я рятувала хлопчика, котрого кохала. Його звали Александром. Він був тяжко поранений, і я сховала його у своєму потаємному прихистку й перецілувала всі його рани. Мушу вам сказати, що поцілунки дівчини-кішки чарівні. Коротше, я перецілувала всі рани, й вони загоїлися, а потім я поцілувала Александра в губи. Там ніяких ран не було, та поцілунок також виявився чарівним, тому що Александр попросив мене вийти за нього заміж. Я трохи подумала й сказала «Няв!», що котячою мовою означає «Я згодна!».
На цьому місці глядачі ридали. І найбільше ридав папай, котрий, як і годиться, прийшов на прем’єру разом із мамою, бабусею, дідусем, тітонькою Лізбет, Пенелопою, моїм другом Александром і моєю найкращою подругою Фло. Вона також виконувала роль у цьому фільмі. Щоправда, не головну, оскільки головна дісталася мені. Та моя подруга теж плакала. Спочатку тихенько, а потім голосніше дедалі, а відтак довелося розплющити очі – й опинитися в реальності. Як ви гадаєте, де?
Ну, звісно ж, у моїй власній спальні на вулиці Бісмарка, 44. І звати мене просто Лола Фелозо, а не дівчина-кішка. І ніяка я не актриса, а дочка мами та папая, онука бабусі й дідуся, небога тітоньки Лізбет і найкраща подруга Фло. І щоночі я мучуся від безсоння. Тож коли не можу заснути, то починаю мріяти, ким би я була, якби не була собою. Тоді я перетворююся на співачку, журналістку або секретного агента, і звати мене зовсім інакше. Та цього разу заради акторської кар’єри я зберегла своє справжнє ім’я. По-перше, тому що в різних ролях у мене й без того бувають різні імена, а по-друге, Лола Фелозо – цілком непогане ім’я для знаменитості.
Хлопчика, котрого я кохаю, по-справжньому також звати Александром, тому що він француз і мешкає у Парижі. Щоправда, я називаю його Алексом, а він мене – Лолою-левицею або ma chéri. Це французькі слова, вони означають «моя люба» й тануть на язиці, як і інші чарівні слова. Моя найкраща подруга Фло живе у Гамбурзі. Тієї ночі вона залишилася в мене.
Фло спала і раптом заплакала уві сні. Заплакала по-справжньому, та так голосно, що в мене навіть голова засвербіла. Я почала її термосити, й термосила доти, поки Фло не розплющила очі й не втупилася здивовано в мене.
– Ой! – сказала Фло.
– Що означає «ой»? – спросила я. – Тобі щось болить?
Подруга похитала головою.
– Це ти. Ти робиш мені боляче.
– Вибач, – похопилась я. – Я тільки хотіла тебе збудити, тому й трусила.
Та Фло знову похитала головою.
– Ні, це зовсім не те. Ти щось сказала.
Сказала? Що за дурня?
– Нічого я не говорила!
– Ні, сказала, – уперто повторила Фло, і голос її несподівано став верескливим. – Ти сказала: «Ненавиджу тебе! Хочу, щоб ти вмерла!» – і побігла геть, – і я зрозуміла, що це назавжди.
Я сіла на ліжку.
– Але це ж усього лише сон, Фло!
– Та знаю я. Проте він був таким… – Фло почухала в потилиці, – таким переконливим…
Я простягнула своїй подрузі носовичок.
– Послухай, Фло, я б тобі ніколи не сказала нічого подібного.
Фло висякалася й попленталась на кухню попити води. Коли вона пішла, у мене в животі з’явилося дуже дивне відчуття, й воно не минуло, навіть коли Фло повернулася, лягла поруч зі мною й почала розповідати про п’єсу.
В реальності я теж була майже актрисою. Звісно, не дівчиною-кішкою, проте вже за кілька місяців цілком могла б вийти на шкільну сцену. Для цього було потрібно отримати головну роль у маленькій п’єсі, що її вибрала для нас фрау Вігельманн. Вистава називалася «Білосніжка», і завтра у нас були проби. Чесно кажучи, п’єса видалася мені якоюсь несерйозною. Але ж ми лише в четвертому класі! Дідусь постійно говорить,