Меч Сагайдачного. Виктор Вальд
Читать онлайн книгу.
здригнулися і витріщилися один на одного, не знаючи, що й сказати. Але не це було перешкодою. Головне було – як сказати!
– Ось і нотаріус із міської управи, – все ширше усміхаючись, Анастасія виставила перед собою відомого всьому Києву законника. – Він запевняв мене, що в заповіті мій покійний чоловік не згадав про таку важливу зброю. І ще! В описі майна, переданого в Київський братський монастир на зберігання на час хвороби гетьмана Петра Конашевича, значиться і згаданий меч. Він у вас! Хотілося б негайно побачити його і оформити документ про повернення меча в сім’ю покійного гетьмана. Я наполягаю на тому, щоб зробити це негайно. Сподіваюся, що він у нижньому сховищі?
Відкрив рота владика Єзекіїль, та так і застиг, не дібравши потрібних слів. Давно з ним такого не бувало. А тут просто лихо сталося. Потрібно говорити – атож, заговорити вдовицю, поки меч приберуть. Та йому аж подих перехопило.
І звідки вона знає про таємне сховище? Те, що абсолютно не посвячена в монастирські справи людина відає про такі речі, й змусило завмерти головного зберігача таємниць. Скільки б це тривало і чим сумним закінчилося б – невідомо. Але в цю мить пролунав чемний і разом із тим наполегливий голос, причому польською:
– Боюсь, моя прекрасна пані, це неможливо! Цей меч має бути переданий мені, згідно з волею покійного гетьмана!
Удова обернулася на той голос, та так різко, що парча сукні зі свистом розсікла повітря.
– Он як! І чому ж, милостивий пане?
Присутні, які добре знали Анастасію Сагайдачну, очікували чого завгодно, але тільки не спокійного і навіть грайливого тону звиклої наказувати чоловікам удови. Здається, і сама удовиця не очікувала від себе такої м’якості. Але що тут скажеш, коли незнайомець так чемно вклонився пані, підмітаючи червоною шапкою кам’яні плити монастирського двору. Не так, як розв’язна польська шляхта, не кажучи про ще більш розгнуздане руське шляхетство. А коли випростався незнайомець і глянув на вдову бірюзовими очима, та ще й підправив міцною чоловічою рукою вуса, – всім ураз стало все зрозуміло. Особливо панові Пйончінському, який голосно крякнув з-під правого плеча гетьманші.
– А тому, ясновельможна пані, що в присутності старшин славний гетьман Петро, син Конона з роду Конашевичів, передав мені сувій, у якому зазначено, як, у разі смерті раба божого Петра, слід учинити з мечем, що його подарував гетьманові спадкоємець престолу королевич Владислав.
– Я підтверджую сказане, – нарешті пролунало з глибин благочестивої бороди єпископа.
Владика Єзекіїль хотів щось додати, але його урвав ще один голос:
– Чи не бажає преосвященніший владика підтвердити й моє право на отримання згаданого меча, згідно з волею покійного гетьмана Петра, сина Конона з роду Конашевичів?
З-поза кута сусідньої новобудови вийшов чоловік у розбишацькому одязі й упевнено підійшов впритул до єпископа, зберігача таємниць покійного гетьмана.
– Із сувоєм, який ти подав,