Меч Сагайдачного. Виктор Вальд
Читать онлайн книгу.
Найпевніше ми побачили б документ, у якому покійний гетьман розпорядився долею меча… гм… королевича Владислава. І розпорядження було б таким, що й сам чорт ногу зломить. Конашевич був хитрим і мудрим. Де меч міг би бути? У Львівському братському монастирі, чи в якомусь іще монастирі або церкві, чи під підлогою в козацького сотника, чи в таємних місцях запорозьких плавнів, чи під дупою самого диявола? Нам би довелося тільки чекати і сподіватися, що хтось обмовиться або клюне на ту нагороду, яку ми були б змушені запропонувати. А тепер, якщо меч викрадений, справа здається простішою: попередити застави, відправити людей, розширюючи коло пошуку, задіяти інформаторів тощо… Ти бажаєш щось сказати?
Пан Дзевульський пом’яв у руках свою рогатівку[44], напрочуд скромну – сіре сукно, вовче хутро та перо чаплі за срібною пряжкою. Втім, вона прекрасно поєднувалася з непоказним жупаном[45] і делієм із короткими, але широкими рукавами поверх нього. Такий одяг, як і зовнішність самого пана Дзевульського, не впадають в око, не привертають уваги, не насторожують.
– Говори вже! – підвищив голос пан комісар.
– Мені довелося затриматись у монастирі. Ченці й служки бачили мене біля владик, тому й не запідозрили нічого такого… А русинською я розмовляю… Самі знаєте: народжений в Києві, звідси й мати моя. До того ж у мене був запас і горілки, й сала димного…
– Це зрозуміло. Говори, – заохотив помічника Якуб Собеський.
– Цей трудар Іван усім здавався несповна розуму. Такий собі, як кажуть місцеві, дурень. Але працьовитий і старанний. Кидали йому за роботу то черству скоринку хліба, то цибулину, а то й хресним знаменням дякували. Спав у стайні, перед тим її чистив і коням гриви розчісував. Любив він гриви чесати і коням щось шепотіти. Спершу гадали, чи не чаклунство, а потім придивилися і зрозуміли, що тільки з кіньми йому й говорити.
– Який він, той трудар?
– Ось і я питав. І дивна річ – ніхто його до пуття не запам’ятав. Зросту незрозумілого, бо ходив згорбившись. Пика завжди брудна. Волосся? З голови ніколи не знімав свій баранячий ковпак. Не говорив, а мугикав. В очі не дивився. Убогий – ото й усе. Та й мало хто з ним спілкувався.
– Чому так? У місцевого бидла з’явилося своє бидло, з яким соромно спілкуватися?
– Чимало з них стали ченцями знедавна, і в душі залишилося мирське. Співчуття ще вистраждати потрібно. А головне: марновірство і стародавні забобони все ще міцно вкорінені у свідомості навіть бувалих ченців. Ось і родима пляма під губою в цього трударя відштовхувала багатьох. Кажуть, що то знак диявола. У моїх мозавецьких краях[46] теж таке кажуть.
– Де пляма?
– Що? – не зрозумів пан Дзевульський.
– Пляма та родима де саме в нього? З’ясував? – постукав пальцем по кришці столу ясновельможний пан комісар.
– Так. Хоча було непросто. Але тепер точно знаю – під нижньою губою праворуч. Я одразу зрозумів, що це важливо для розшуку.
– Добре, –
Польський головний убір – шапочка з відворотом, розрізаним над чолом.
У поляків і білорусів – старовинний дворянський (шляхетський) костюм, рід сюртука.
Східна Польща.