Казки про богатирів та лицарів. Сборник
Читать онлайн книгу.
хлопчик.
– Скільки йому було місяців, коли змій вас викрав?
– Три місяці.
Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:
– Ти – моя мама, а я – твій син!
– Неправда.
– Чому?
– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…
– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!
Тоді вона каже:
– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.
Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.
Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…
Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:
– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..
– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.
Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:
– Добрий вечір, сестри!
– Доброго здоров’я тобі, легіню!
– Чи я би міг у вас заночувати?
– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.
– Та хто ви такі?
– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.
Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:
– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.
Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.
Попівночі дикун заревів:
– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!
– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!
Але запіяв півень, і дикун сховався.
Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.
Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють,