Казки про богатирів та лицарів. Сборник

Читать онлайн книгу.

Казки про богатирів та лицарів - Сборник


Скачать книгу
поклонився і поїхав собі.

      А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку, і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок – як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв – одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.

      – Чи тут є хто, озовися!

      – Є… дівчинка Лебідка, – відповідає хтось тихенько, – а ти хто?

      – Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!

      І вийшла – вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.

      – Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?

      – Можна, – каже.

      Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.

      – Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, – каже Лебідка, – що ви скажете, те я й буду подавати.

      А сама коло порога стоїть.

      Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:

      – Тепер, Лебідко, прибирай.

      Лебідка зараз до стола, прибирає.

      – Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.

      Налив чарку горілки:

      – Пий!

      Вона відмовляється.

      – Пий, – він каже. Вона випила та й каже:

      – Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.

      – Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?

      – Згодна, – каже, – я свого старого хазяїна – змія кину, а лучче вам служити буду.

      – Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?

      – Є, – каже, – у мене дванадцять чоловік музикантів.

      – Поклич їх мені: нехай вони заграють.

      Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:

      – Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!

      Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали довго-недовго, дякує Бух Копитович:

      – Годі, музиканти, дякую.

      Перестали грати.

      – Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.

      Лебідка частує їх.

      – Підходьте тепер, закусуйте.

      Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:

      – Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?

      – Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.

      Лебідка каже:

      – Я давно згодна.

      – Підемо


Скачать книгу