Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – ЬСазав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.
– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху!