Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
у школі нас учили розпізнавати сторони світу, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, – мовив він по хвильці, – яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
– Може, монпансьє? – облизнулась Люська.
– Або «Золотий ключик», – і собі підхопив Бурмосик.
– Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
– А де ж ми його візьмемо? – посмутнішало зайча.
– Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.
– А цур тобі! – почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
– Ой, як смішно він висить! – зареготала Люська. – Дивіться – догори ногами!
– Цить, – зашепотів до неї Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе – нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всі троє.
– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
– Це Люська! – мовив Буцик.
– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
– Еге ж, – одразу полагіднішав старий. – Звісно, не одній тобі – всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
– Розумієте, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте – а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
– Це інша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
– Кому це? – поцікавилася Люська.
– Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.
– Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?
– Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи господь…
– Толябун! – скрикнуло зайченя.
– Лев? – вихопилось у Бурмосика.
– Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.
– Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!
– Що? – розплющив той уже було склеплені повіки.
– Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
– Про якого лева?
– Про того, що недавно тут пробігав.
– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!
– От-от! Що ж він зробив?
– Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на