Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
– З’їсти, кажеш, його хотів? – похмуро перепитав Вовк. – Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали – забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, – цвіргоче, – до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу – онучку чекаю. А онучка – не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було – страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-е, нема дурних. І тобі не раджу.
– Еге, бачу, не пощастило тобі, – співчутливо промовив лев. – Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
– А тепер що ж думаєш робити? – поцікавився Вовк.
– Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, – поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
«Еге, його пусти! – тим часом думав Вовк. – Такому їжі не настачишся. Он мордяка – хоч об дуба бий».
– Мені багато й не треба, – правив далі левисько. – Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…
– Охо-хо, баранця, – зітхнув Вовк. – Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, – каже, – пащу, я в неї сам стрибну, щоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-е. І тобі не раджу!
– Ти ба! – здивувався Толябун. – Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! – затрусився він од неприємної згадки. – А тоді можна й додому.
– О, правильно! – пожвавішав Вовк. – У гостях добре, а вдома краще – це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба – відремонтуємо. Сядеш на неї і тютю додому. Що тобі тут робити?
– Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?
– Та прийму вже, – знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. – Із радістю. – А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».
– А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? – поцікавився лев, крокуючи поруч.
– А що ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.
– Що поллєш?
– Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.
– Город? – аж зупинився лев. – Так у тебе город?
– А ти що, глухий? – чемненько озвався сіроманець.
– І ти його поливаєш?
– Поливаю, бодай воно все засохло!
– А навіщо?
– А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую борщик, картоплю варю.
– Оце так-так! – проказав Толябун. – А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося