Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
радощах. «От, – кажуть, – іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?
– Хочу! – пискнула Люська.
– Ну от! А звуть мене Толябун.
– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?
– Толик? Х-хе. Хай так.
– І від кого ж ви їх захищаєте? – мовило по хвильці зайча.
– Ого! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.
– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.
– А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, – брехав далі Толябун.
– Вони ж, мабуть, страшні, – знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.
– Ще й які! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв'язали й відправили на цій кулі. П'ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!
– Як же ви повернетесь, Толику? – співчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.
– Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв'язаний.
– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бідний Толик. – І, підбігши до лева, почало розв'язувати міцні пута. – А про яку здобич ви говорите: про їжу?
– Еге, про їжу.
– А що ви любите їсти?
– А ти? – ухиливсь од відповіді Толябун.
– Моркву!
– І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…
– На дерево? Хіба морква росте не в землі? – сплеснула лапками Люська.
– Ти розв'язуй, розв'язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, – викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».
– А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.
– Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…
– А я вас пригощу. У нас є, – пообіцяла щиросерда Люська. – Ну от і готово! – мовила, розв'язавши останній вузол.
– Але понад усе я люблю знаєш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.
– Що? – перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.
– Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревів лев і кинувся на неї.
Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.
– Стій! Кому кажу! – кричав він. – Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!
Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з'їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв'язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п'ять днів нічого не їв.
Надвечір попереду завиднів якийсь