Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…
– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.
– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?
– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
– Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.
– А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?
– А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.
– Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
– Вбили!