Митькозавр iз Юрківки. Ярослав Стельмах
Читать онлайн книгу.
мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
– І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.
Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.
– Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.
– Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.
– Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.
– Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?
– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.
– Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.
– Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.
– Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.
– А тепер, – він глянув на Вовка з левом, – давайте вирішимо, що робити з оцими двома.
Жалюгідні, із зв'язаними лапами, ті кліпали очима.
– Пожаліти, пожаліти, – квилив Вовк. – Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!
– Ні, це все він, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?
– Посадити їх у клітку! – загукали звірята. – Хай у нас буде свій зоопарк.
– Гаразд, придумаємо для них покарання потім, – запропонував Буртіус. – А зараз прив'яжіть-но їх до дерева. А нам, гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, – і зиркнув на Люську.
– Декому – це значить мені? – запитала та. – Я піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?
– Правда, доню.
– І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?
– І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, – всміхнулася мама.
– А… А як же мої друзі? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.
– Я піду вже в третій клас, – поважно мовив Буцик.
– Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третій.
Але тут його почали втішати й казати, що третій клас – це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.
– Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, –