Диктатор. Сергій Постоловський
Читать онлайн книгу.
усіх її перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тієї сили, бо керувався він тільки одним – переможців не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умів.
Чистокровний росіянин, неодружений, сирота, що провів усе своє дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку він знав, що таке життя. Змалку його теорія будувалася на тому, що життя – це суцільний біль, суцільна мряка випадковостей та несправедливих вчинків, брехня й жорстокість. А ще Олег розумів, що в житті усе дається тільки тому, хто заявляє своє право на щось більше, аніж зарплатню та путівку на море, хто знає, чого хоче і підкріплює власні бажання конкретними діями. Так він і жив. Так і робив, аби врешті-решт стати частиною структури, яку увесь світ знав за абревіатурою ФСБ.
У двадцять дев’ять років він отримав звання майора і приналежність до секретного підрозділу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбільш інтимного характеру, про які не можна розповідати навіть на смертному одрі.
Проте, дивна річ, маючи змогу отримати матеріальні блага, Олег Шевцов сповідував доволі аскетичний спосіб життя. Двокімнатна квартира, правда, у новому будинку, ні дружини, ні коханок, ні подруг. Друзів він теж не мав. Замість авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декількох випадків за багато років), не палив, займався бігом та східними єдиноборствами. І виконував завдання, які йому давали на Луб’янській площі.
У той день, перебуваючи на даху готелю «Україна», Олег Шевцов убив чотирьох співробітників підрозділу «Беркут» та шістьох учасників української Революції гідності. Останнього з них, молодого і талановитого хлопця з Львівщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому він заховав свою гвинтівку у футляр, викликав помічника, і разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.
Шевцов їхав геть із Майдану. Там починалася справжня бійня і люди падали від куль. Олег виконав своє завдання, все інше не мало для нього жодного значення. Все інше зроблять інші – ті, кому й належить стріляти, аби захистити «закон та порядок».
Якось, коли Україна тільки стояла на порозі заворушень, полковник Погодін сказав йому, що відтепер життя стане багатим на події. І в ту хвилину, коли він їхав з Майдану, Шевцов зрозумів істинне значення цих слів.
– Росія починає творити нову історію. Щонайменше історію Європи, – закарбувалися у пам’яті Олега слова полковника.
Шевцов ще не знав, що Янукович тікатиме з країни, що все вже готово, аби забрати в України Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненависті та наповнити ріками крові український Схід і Південь. Він просто виконував завдання, гордився своєю батьківщиною, поважав свого президента, який повернув Росії статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна більшість його співвітчизників жили у цілковитому лайні, що алкоголізм косив росіян, наче гостра коса вранішню траву, що путінська система влади, тá незвична для Заходу «суверенна демократія» імені Гліба Павловського[15]