Диктатор. Сергій Постоловський
Читать онлайн книгу.
перебували у Сімферополі.
Ніч – темна й велична ніч, лягла на Крим. Трохи менше ніж дві години тому у свої законні права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидів і слухав свого шефа. За добу він мусив очолити групу російського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Пізніше їх назвуть «ввічливими людьми» та «зеленими чоловічками». Вони будуть у військовій формі, без розпізнавальних знаків, зі зброєю у руках та цілковитим розумінням того, що коли доведеться стріляти, вони зроблять це без жодних роздумів і вагань.
Півострів спав. І не знав він ще, що вже дуже скоро надовго стане російським. Не знав той півострів, що не буде ані туризму, ані демократії, ані прав та свобод. Не розуміли люди, що вже ніколи не буде так, як було за часів України, а життя піде іншими стежками, що ведуть у ліс тоталітаризму, в якому усі зв’язані міцним сталевим ціпком наказів і рабської покори.
І буде в Криму лишень одна суцільна військова база, форпост Москви на Чорному морі, реалізація несамовитого бажання континентальної держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинічній геополітичній битві ХХІ століття.
Росія кидала зухвалий виклик Америці. Росія прагнула нових перемог. Росії кортіло нового світового порядку. І, звісно ж, Росії хотілося поділити світ. Так, як це сталося після Другої світової війни.
Але все це ще було попереду. А позаду були роки підготовки Росії до анексії Криму, яку офіційна пропаганда Кремля назве «поверненням додому».
Дід сидить навпроти мене. Я слухаю його розповіді.
«Звідки він усе це знає? Це ж неймовірно! Виходить, що і Росія, і Америка просто розіграли нашу державу. Кожен бився тут за своє. А українці, наче приречене стадо, йшли за різними пастухами», – думаю я про себе, а діда питаю:
– І що той Шевцов? А Погодін? Вони дійсно керували російськими «зеленими чоловічками»?
Дід усміхається, але у тій посмішці я бачу лукаву інтригу.
– Не тільки ними, Миколо! О, то був ще той воїн. Рідка гидота. Продукт путінської епохи. Суміш сиротинця, бідноти та відвертого російського шовінізму з присмаком незрозумілої величі засраної імперії.
– Хто саме? Погодін чи Шевцов?
– Звісно, що Шевцов. Погодін був професіоналом. Прагматиком. Він не вірив в усю ту маячню, якою годував своїх підлеглих. Погодін вірив тільки у гроші. І у гру, яку розпочала Росія на карті світу.
– Що з ним сталося, діду? Він ще живий? Ти його знав?
– Не так швидко, хлопчику мій! Усьому свій час. Слухай про Крим. А там і до всього іншого дійдемо.
І я слухаю діда, не вірю, що все це відбувається зі мною, думаю над книжкою, яку мушу написати. Я знаю, що це тільки початок. Трагедія мого народу ще не завершена. Вона почалася тими зухвалими й жахливими розстрілами на Майдані, за які ніхто так і не був покараний. Вона плелася тіткою з косою українським Донбасом, полонила усю мою батьківщину, заходила до кожної домівки, аби сповістити людям, що свобода