Диктатор. Сергій Постоловський
Читать онлайн книгу.
аналітичний Центр, який працює на невідомого ще Кутньому замовника, був дійсно потужною структурою.
Взагалі, юридично Центру як аналітично-дослідної структури не існувало. Його співробітники числилися хто де. Але жодного нарікання, тому що розцінки на розум у тому Центрі були досить поважні. І саме цей фактор визначав навесні 2014 року абсолютно все.
Та й колектив підібрався – ще той. Кожен зі своєю старою історією, своєю таємницею, амбіціями та планами. Вони були різні, хтось десь раніше перетинався, когось Кутній бачив уперше. Але усі мали ясний розум і певні неординарні здібності. Математики, аналітики, політологи, економісти, фінансисти, соціологи, психологи, офіцери спецслужб, два колишніх військових журналіста, айтішники і група силового блоку. Різні люди, різні долі, але усі вони мали працювати над рекомендаціями й прогнозами, на основі яких хтось невідомий для них усіх приймав рішення.
Центр був «фабрикою думки», чиї прогнози цінувалися у певних політичних та фінансово-промислових колах Києва, Вашинґтона і Брюсселя. На роль керівника Центру без жодних вагань та довгих диспутів було обрано Максима Віталійовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвідника-нелегала, професійного аналітика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, які обростали новими подробицями, що додумували підлеглі Доброзная. Максиму Віталійовичу дуже личило його прізвище, адже при першому погляді на нього людина починала нервувати. Здавалося, що він знає про вас усе.
– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя. І цим вирізнявся серед собі подібних, – сказав мені дід, розповідаючи саме про той момент свого життя, коли він – молодий, вже одружений, перспективний та цікавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.
– З цього все і почалося, – мовив з нотками ностальгії дід. – Наш шлях до влади.
З його голосу я зрозумів, що він сумує. Сумує за своєю молодістю, за тим часом, який розвіявся у пам’яті ще живих людей і рік за роком танув, залишаючись в архівах, на старих фото, відео та інших носіях. Час помирає разом з людьми, бо його вже ніхто не згадає, не поділиться досвідом, не розповість про тих людей, які жили тоді – в часи російської агресії, в найтяжчі українські роки.
– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утік до Ростова, а потім до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навіть фільм зняли наприкінці 20-х років. «Втеча зрадника». Не дивився? – дід повернувся у кріслі обличчям до книжкової шафи. Я зрозумів, що він намагається знайти своїми старими очима якусь книжку.
– Що ти шукаєш? – запитав я його.
– Помовч! – без злості гримнув він на мене, а потім додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга зліва. Принеси її мені.
Я підвівся, узяв