Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
Це, звичайно, велика підмога нашим чотирьом тисячам!
У голосі Вітовського Вільгельм вловив їдкий сарказм.
– Хоч і не скажу, що вони були зайвими! – закінчив він.
– Ви даремно звинувачуєте Київ, – мовив Вільгельм, на що Вітовський відповів:
– І гадки не було! Іншої відповіді ми і не чекали. Що ж ми могли вимагати від Великої України, якщо нам допомогти відмовився навіть Галицько-Буковинський курінь! Саме його відправляв гетьман нам на допомогу!
– Становище гетьмана зараз непевне, – говорив Вільгельм. – Боюся, дні його лічені. Гадаю, що курінь, про який ви говорите, потрібен для чогось іншого.
Вільгельм Габсбурґ знову подивився на колони. Він вирішив змінити тему розмови.
– Полковнику, ви не знаєте, де мій ординарець? – запитав він.
– Підхорунжий Вовк відмінно зарекомендував себе під час боїв за будинок пошти, – відповів Вітовський.
– Він живий?
– Не знаю. Останній раз я бачив його тиждень тому.
Відповідь не заспокоїла Вільгельма. Звістки тижневої давнини на війні, коли смерть може настати будь-якої миті, втрачали свою актуальність майже одразу, хоч і вселяли слабку надію на позитивну відповідь.
– Гадаю, якщо він живий, то дасть про себе знати, – говорив Вітовський. – Особливо, якщо прочує, що прибув ерцгерцог Вільгельм.
Те, що він почув, приємно здивувало його.
– Якщо так, то віднині, полковнику, я Василь Вишиваний! – сказав Вільгельм. – Полковник Галицької армії. Куди ми прямуємо?
– Уряд евакуюється до Тарнополя, – повідомив Дмитро Вітовський. – Вам, пане полковнику, належить відбути туди ж.
– А ви?
– Я буду зі своїм військом! Але ми обов’язково зустрінемось!
(Вони ще не знали, що ця мимовільна зустріч на рейках біля Підзамче була першою й останньою. Вони більше ніколи не зустрілися. Життєві дороги розвели Дмитра Вітовського та Василя Вишиваного врізнобіч.)
Але перед тим як попрощатися, полковник вирішив забезпечити Василя Вишиваного транспортом. Напевне, це було майже неможливо зробити, враховуючи непевний стан, у якому перебувала ця частина Львова, але несподівано для прибулих біля них невдовзі зупинився автомобіль. Яким же було здивування полковника та сотника, коли вони упізнали у військовому, що сидів біля шофера, Левка Вовка!
А той, радісний зустрічі, зіскочив на землю і, нехтуючи субординацією, кинувся до офіцерів. Вишиваний також не став розмінюватися на зауваження своєму ад’ютантові, а просто щиро з ним привітався. Такі самі почуття мав і сотник Луцький.
– Полковник Вітовський високо оцінив вашу участь у боях, – похвалив свого ад’ютанта ерцгерцог.
– На жаль, Ваша високосте, все було даремне! – відказав Вовк. – Ми залишаємо Львів.
– Нічого даремного не буває! – заперечив Вільгельм. – І пролита кров колись стане добривом для сходу державності. Пам’ятаєте, у Франка? «Твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у свiт». Будемо