Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох
Читать онлайн книгу.та мозолями на руках?
Щастя, що майже кожен, кому дісталося багатство у спадок, невдовзі розтринькує все добро, а якщо якась дещиця й зосталася після сина, то решту пустить за вітром онук. Бо людина шанує тільки те, що здобуває власними зусиллями, і що більше мусить вона боротися за те, недосипляючи ночами, то більше шанує.
Багатство є причиною ще одного гріха. Якщо твій батько був заможним чоловіком, то тебе долає спокуса стати неробою та лайдаком. Бо ж тобі нічого не бракуватиме, люди схилятимуться в поклоні, знявши шапки, коли ти проїжджатимеш повз них бричкою, запряженою четвериком лискучих вгодованих коней. Якщо ж ти дитя бідних батьків, то судилася тобі тільки мука, одна думка, як утриматися при житті, тяжко, аж до болю в кістках, гаруючи. Та непосильна праця не порятує тебе; повертаєшся ввечері стомлений, голодний, притрушений пилом чи сажею, мокрий від поту, хай той піт навіть і прикрашає тебе, як бравого солдата його рубці від ран, ніхто на тебе й не подивиться, а на твоє привітання ледь кивне головою, – така собі милостиня приязности, якщо хочете. Відверто зневажати тебе ніхто не зважиться, о ні, бо ж їм потрібна праця твоїх рук.
Працюй, не покладаючи рук, кажуть. Але що то поможе, коли ти не є господарем своїх сил, коли вони належать тому, хто кидає тобі платню, як собаці обсмоктану кістку, а сам користає з результатів твоєї праці. Багатство – то все, за нього можеш купити собі розкіш та втіху, доброчесність і працю! Усе тоді належить тобі, а злидареві – нічого, він – твій раб, що йому його свобода, ти купуєш її в нього! Дозвольте мені, шановні добродії, відкрити вам очі, як несправедливо розподіляється земля. Один володіє маєтком, майже королівським багатством, а в іншого – не так уже й багато землі, саме стільки, щоби змогли його там поховати. Якби ви об’їхали – в бричці чи верхи, як уже вам до вподоби, – наш край, то побачили б величезні необроблені простори, або парк, закладений якимось графом, який не знає, що йому робити зі своїми десятьма тисячами моргів, – а це не рідкість у нас. А в іншому місці на одному морзі поля туляться три-чотири родини, і той клапоть землі ледве може прогодувати їх усіх. Але вони вважаються вільними людьми, мають право здобувати багатства, якщо їм того захочеться. Не вірте цьому. Бідність і рабство ходять у парі. Чи прикований ти кайданами до турецької галери, чи працюєш на фабриці, чи обробляєш панське поле – однаково. Якщо ж комусь із цих бідних рабів спаде на думку розірвати пута й учинити насильство до тих, від кого він сам терпів насильство, залементують усі навколо: «На шибеницю розбійника!». А якщо добре подумати, то хіба інакше в давні часи приходили до багатства, хіба не через насильство, розбій та кровопролиття? Хіба не так само було за часів польського панування, сто років тому, коли мої дідо були ще молодим парубком і бачили те все на власні очі? Ви нічого не чули про торги в так званих заїздах? Як же їх інакше назвати, як не розбійними, тільки розбійників там величали панами-добродіями й цілували поділ кунтуша. Сподобалося, скажімо, якомусь магнатові обійстя дрібного шляхтича, він