Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох
Читать онлайн книгу.
– там зеленіла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.
Тоді знову заговорив Господь: «Я також виконаю твоє бажання. Кажи».
Бідна жінка попросила: «Аби ніхто не крав моїх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а відпустило тільки з мого наказу».
Господь хухнув на грушу, так воно й сталося.
Знову постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.
– Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.
– Ні, любонько, – відказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.
Бідна жінка заплакала, затремтіла всім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.
– О, – мовила вона. – Що за чудові грушки серед лютої зими.
– Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.
Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.
– Попалася, голубонько, – зраділа матір. – Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.
Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.
Але Смерть і чути про те не хотіла, аби помилувати Довбуша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.
– Вічне життя я нікому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?
Матір була задоволена такою обіцянкою й відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.
Коли ж йому виповнилося двадцять літ, був він таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своїми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в ціль.
Тоді ще було так, що пани віддавали євреям в оренду церковні ключі. Якоїсь неділі прийшов наш Довбуш до церкви й побачив єврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхід. Але бідні селяни не могли зібрати стільки, скільки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вівтарем, хор почав співати, тоді Довбуш вхопив єврея за пасок і сказав:
– Нам не потрібний ні ти, ані твої ключі, – і шпурнув його через церковний тин на копицю сіна. Той скотився вниз і погнав додому. Довбуш одним махом вийняв двері із завіс та й кинув їх услід євреєві. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи