Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох
Читать онлайн книгу.
має силу, супроти якої безпорадні прості смертні. Вона зваблює молодих дівчат та хлопців, приходить уночі й кого поцілує, той мусить умерти.
– Якби хтось промовив заклинання, – сказав інший опришок, – летюча зірка втратила б силу і не змогла перетворитися на людину.
Довбуш поринув у задуму.
Ледь засіріло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилі моря. Пролунали постріли. Усі кинулися до зброї.
– На нас нападають, – закричали деякі. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкіт собак та протяжні звуки трембіти. Довбуш спокійно підвівся й підніс топір.
– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори наші!
Постріли й справді стосувалися нас, але то були не солдати, які нас переслідували, а двоє селян із Космача, котрі розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.
Штефан, так називався один, мав молоду жінку і не хотів пускати її на панщину, сам відробляв за неї. Пан звелів йому привести жону на поле жати збіжжя, бо була вона вродлива і впала в око панові. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усміхнувся.
Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомітно відслонилося гілля, й з лісу вийшов Довбуш.
– Штефан поскаржився мені, – заговорив він. – Дай йому і його жінці спокій, бо інакше так тебе відшмагаю, що душа до пекла проситиметься.
Пан прицілився в Довбуша.
– Ну, стріляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене ніхто не годен застрелити.
Зухвалець таки стрелив, вцілив Довбушеві в груди, але куля тільки відскочила та й упала на землю. Довбуш засміявся.
– Бач, тобі мене не убити, то ж роби, як велю.
– Усе зроблю, як кажеш, – затремтів пан, мов осика.
Ще тієї самої ночі прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жінку, чи справді така гарна, як кажуть люди. Отож він постукав, і Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жінку й сказав їй накрити стіл для високого гостя.
Довбуш сидів на лаві біля помальованої в зелений колір печі, коли увійшла Дзвінка Штефанова. Він лиш зітхнув і навіть слова не зміг мовити. А та усміхнулася й відкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зірка.
То була жінка, яку рідко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землі волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небі, аж очам було боляче, дивлячись на неї. Дзвінка встала з ліжка й вийшла до гостя босоніж, тільки в одній спідниці. Отак стояла перед Довбушем, а він згадав собі летючу зірку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що має бути, хай навіть кров вип’є з тіла, хай змусить спинитися серце, хай цілує мене, скільки їй заманеться.
Незадовго після того Штефан пішов з іншими вівчарями на полонину. Якось Довбуш перестрів Дзвінку в темній гущавині лісу. Обоє були верхи, вона святково