Мандрівні комедіанти. Леопольд фон Захер-Мазох
Читать онлайн книгу.
та води ще ніхто не вибудував палацу. Почали вибирати землю, десь так кілька саженів у діаметрі. Саме настала осінь, збіжжя вже зібрали, тож батьки наламали стерні, вимішали з вибраною землею та водою, котру брали з недалекого потічка, і повиліплювали щось схоже на цеглу, яку потім сушили на сонці.
Неня не раз мені про це розповідали. З тих цеглин склали вони хатину, дах зробили із соломи, зібраної на полях, та з верболозу. Про вікна та двері не було чого й думати. Маленька дірка в стіні, через яку досередини заглядало сонце, та трохи більша, котра правила за вхід, – ото й уся розкіш. Потім вони сплели докупи вербові прутики, густо вимазали їх глиною і поставили посеред хижі – ось і піч. Комина не було, дим вільно знаходив собі вихід назовні через відчинені двері. З кількох більших цурпалків батько змайстрував дві низенькі лави, – чим не палац. А коли все вже було готове, й перший вогонь запалахкотів у печі, мої батьки стояли посеред задимленої хижі і весело сміялися, тато навіть заспівав.
Згодом вони взялися за викорчовування пеньків та коріняччя, а тоді почали обробляти землю. То було непросто. Батьки мали невеликого нужденного плуга, але не мали коня, жодної тяглової худібки. Але ж знаєте, селянин уміє собі зарадити, не боїться жодної чесної роботи. Отож батько дав себе впрягти в плуга, і мама орала ним, як конем. Вони вирощували жито, пшеницю та бульбу, скопали невелику грядку під ярину, посадили кілька фруктових дерев. Чого ще людині треба? Мої батьки й не здогадувалися, що вони бідні. Свою нужду відчули щойно тоді, коли пішли діти. Отоді стало жити важче.
Я був найстаршим і мушу визнати, що небагато радости приніс своїм батькам. Якийсь неспокій сидів у мені, справжня гуцульська кров давалася взнаки. Моє серце прагнуло свободи. Щойно зіп’явшись на ноги, я втікав з хати, гасав по горах, міг годинами лежати на спині, спостерігаючи, як пливуть по небі хмаринки, й думав собі при тому, що вони схожі на великі отари білих овечок або на розпростерте на сонці біле полотно. Тільки юна голова може щось таке вифантазувати. Я ловив сітями птахів, з гілля та листя майстрував для них хатки, тож у нашій оселі не змовкав пташиний спів, інших ловив сильцями для спожитку, і мама смажила їх. Якось я навіть спіймав зайця, і вперше за довгий час знову побачив, як сміється батько.
Я став дорослим парубком, зо двадцять років мені було, серце моє не прагло дівчат, ні танців, ані співів, воно починало швидше битися, коли на очі мені потрапляла фузія або порохівниця.
– Я мушу мати рушницю, – сказав я одного дня.
– Рушницю? Звідки ж її взяти? – здивувався батько.
– Піду на жнива до пана.
– Добра думка.
Отож я подався в долину й працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своїх кілька грошів, поїхав до Коломиї, купив рушницю, порохівницю й усе необхідне для відливання куль та й повернувся додому. Тепер мене вже не цікавив усякий дріб’язок, я полював на орлів, шулік, сарн та косуль, а взимку – на вовків та лисиць, якось застрелив рись, а потім