Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
мене зі свого кола. Так мусило бути. Я став часткою іншого життя. Не міг сподіватися що те, давнє, завжди буде переді мною відкритим.
Ця думка не заважала мені відчувати провину, коли я щодня прокрадався до закинутої хатини за коморами. Я завжди зберігав обережність. Мій поновлений мир із Баррічем існував не настільки довго, щоб я вважав його непохитним; спогад про болісну втрату його прихильності був ще свіжим у пам’яті. Якщо Барріч колись запідозрить, що я знову використовую Віт, то покине мене так само швидко й цілковито, як це вже сталося раніше. Я щодня питав себе, чого я ризикую його дружбою та повагою заради вовчука.
Єдина відповідь, яку я міг дати, була такою: я не мав вибору. Я не міг відвернутися від вовчука, як не міг пройти повз заморену голодом і замкнуту в клітку дитину. Барріч вважав Віт, що часом відкривав мені тваринну свідомість, збоченням, огидною слабістю, нестерпною для будь-якої порядної людини. Він майже зізнався, що мав певні приховані здібності, але рішуче підкреслював, що сам ніколи до них не вдавався. Якщо й так, то я ніколи його на цьому не піймав. Але не навпаки. Він завжди достеменно знав, коли я тягнувся до тварини. Коли я за хлоп’ячих літ дозволяв собі на Віт із твариною, наслідком зазвичай був потиличник чи дзвінкий ляпас, що мав повернути мене до моїх обов’язків. Коли я мешкав із Баррічем у стайнях, він робив усе, що в його силах, аби стримати мене від зв’язку з якоюсь твариною. Це завжди йому вдавалося, за двома винятками. Глибокий біль від втрати моїх товаришів по зв’язку переконав мене, що Барріч мав рацію. Тільки безумець дозволив би собі вчинок, що неодмінно веде до такої втрати. Тож я був радше безумцем, ніж людиною, яка може відвернутися від благань битого й замореного дитинчати.
Я цупив кості, обрізки м’яса та шкоринки і робив, що міг, аби ніхто, навіть кухарка чи блазень, не знали про мою діяльність. Намагався щодня змінювати час моїх відвідин і щодня йшов іншою дорогою, щоб не втоптати стежки до хатки за коморами. Найтяжче було проносити контрабандою чисту солому та вкрасти зі стайні стару кінську попону. Але й це мені вдалося.
Хай коли б я приходив, завжди виявлялося, що Вовчук (якось мимоволі це слово стало кличкою) мене чекає. Не була то лише чуйність тварини, яка чекає їжі. Він відчував, коли я починав свою щоденну мандрівку до хатки за коморами, і чекав мене. Знав, коли в кишені у мене були імбирні коржики, і аж надто швидко їх полюбив. Не те, щоб його підозріливість стосовно мене розвіялася. Ні. Я відчував його осторогу й те, як він внутрішньо щулився щоразу, коли я до нього наближався. Але кожен день, коли я його не вдарив, кожен шматок їжі, який йому приносив, був ще однією дошкою довіри в мості між нами. То був зв’язок, який я не хотів усталити. Я намагався триматися від нього на відстані, пізнавати його через Віт лише настільки, наскільки це було необхідним. Я побоювався, що він може втратити дикість, необхідну йому для самостійного виживання. Знову й знову я перестерігав його: «Ти мусиш ховатися. Кожна людина – це загроза для тебе, так само,