Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
срібла ні на шиї, ні на руках. А все ж печать Провісників виразно лежала на нас обох. Ми обидва успадкували Шрюдову щелепу, складку на його повіках і вигин його нижньої губи. Жодному з нас не рівнятися з мускулистою статурою Веріті, а все-таки я більше наблизився до неї, ніж Регал. Нас розділяло менше ніж десять років віку. І лише його шкіра відділяла мене від його крові. Я зустрівся з ним поглядом і пошкодував, що не можу випороти його нутрощі на чисто заметену підлогу.
Він посміхнувся, показуючи білі зуби.
– Бастарде, – люб’язно сказав він. Його посмішка стала різкішою. – Або, правильніше, паничу Фітце. Годяще ім’я, яке ти сам собі вибрав.
Його старанна вимова не залишала сумніву, що це мала бути образа.
– Принце Регале, – відповів я, а інтонація надавала моїм словам такого ж значення. Я чекав із крижаною терплячістю, якої навіть у себе не підозрював. Він мав ударити мене першим.
Якийсь час ми стояли не рухаючись і не зводячи очей один з одного. Тоді він опустив погляд, щоб струсити з рукава уявну пилинку. Ступив уперед, щоб пройти повз мене. Я не зійшов йому з дороги. Він не відштовхнув мене, як бувало колись. Я глибоко вдихнув і подався своєю дорогою.
Я не знав вартовця при дверях, але він махнув мені зайти до королівської кімнати. Зітхнувши, я поставив собі чергове завдання. Знову мушу знати імена й обличчя. Тепер, коли двір був переповнений людьми, що прибули побачити нову королеву, я не раз виявляв, що мене пізнавали незнайомі мені люди. Я чув, як торговець беконом сказав своєму помічнику якогось дня за кухонними дверми: «Судячи з його вигляду, це бастард». Це робило мене безборонним. Речі мінялися надто швидко.
Кімната короля Шрюда приголомшила мене. Я сподівався, що крізь розчинені вікна вливається свіже зимове повітря, а Шрюд, вставши з ліжка та одягнувшись, сидить за столом, так само пильний і підтягнутий, як капітан, що приймає рапорти своїх лейтенантів. Він завжди був таким, гострий старигань, суворий до себе, ранній птах, проникливий, як його ім’я. Але його взагалі не було в кабінеті. Я ризикнув зайти в його спальню й заглянув крізь прочинені двері.
Усередині кімнати ще панувала напівтемрява. Служник брязкав чашками й тарілками за маленьким столиком, присунутим до великого ліжка з балдахіном. Він глянув на мене, а тоді відійшов, схоже, подумавши, що я хлопчик-слуга. Повітря було нерухомим і затхлим, наче приміщення не використовувалось або давно не провітрювалось. Я почекав, доки служник скаже королю Шрюдові, що я прийшов. Коли ж він далі не зважав на мене, я обережно підійшов до краю ліжка.
– Мій королю? – я зважився звернутися до нього першим, бо він нічого не говорив. – Я прийшов, як ви наказували.
Шрюд сидів у тіні балдахіна, спершись на подушки. Коли я заговорив, він розплющив очі.
– Хто це… ах. Фітц. Воллесе, принеси йому крісло. А ще чашку й тарілку.
Коли слуга пішов виконувати розпорядження, король Шрюд звірився мені:
– Як мені бракує Чефферса.