Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
вважав Барріч, коли відібрав у мене Нюхача, бо я зв’язався із собачам. Ця думка палила мене вогнем, і я не просто поспіхом віддалявся, а тікав.
Звечоріло, коли я повернувся до Твердині та підіймався сходами вгору. Я зайшов у свою кімнату за деякими пакунками, які там залишив, а тоді спустився вниз. Мої зрадницькі ноги сповільнили ходу, коли я проминав другий поверх. Я знав, що невдовзі надійде Моллі, несучи тацю й посуд для трапези Пейшенс. Та рідко споживала їжу в залі з іншими лордами й леді Твердині, воліючи відособленість своїх кімнат та невимушене товариство Лейсі. Її сором’язливість останнім часом почала переростати в самітництво. Але не це змушувало мене тупцяти на сходах. Я почув кроки Моллі в коридорі; знав, що мусив би вже йти, але минуло кілька днів, відколи я бодай мигцем її бачив. Несміливе фліртування Целеріті лише змусило мене сильніше зрозуміти, як мені бракувало Моллі. Напевне, нічого страшного не станеться, якщо я просто побажаю їй доброго вечора, як першій-ліпшій служниці. Я знав, що цього робити не можна, що Пейшенс докорятиме мені, довідавшись. Та все-таки…
Я вдавав, що вивчаю гобелен на сходовому майданчику, який висів там задовго до того, як я опинився в Оленячому замку. Я почув усе ближчі кроки, почув, що вони сповільнюються. Моє серце калатало в грудях, долоні змокріли від поту, коли я повернувся, щоб її побачити.
– Добрий вечір.
Звук, який я із себе витиснув, був чимось середнім між шепотом і писком.
– І вам доброго вечора, – з гідністю мовила вона. Її голова піднялася вище, підборіддя потвердішало. Колись непокірне волосся було заплетене у дві товсті коси і вкладене довкола голови як корона. Сукня простого синього кольору мала комірець із делікатного білого мережива, а ще такі ж мереживні манжети. Я знав, чиї пальці виготовили цей складний узор. Лейсі приязно до неї ставилася і подарувала їй витвір власних рук. Добре було знати це.
Моллі не здригнулася, минаючи мене. А все ж її очі швидко ковзнули по мені, тож я не міг стриматися від усмішки, а від цієї усмішки її обличчя й шию залив такий рум’янець, що я майже відчув його жар. Її губи стиснулися у тверду лінію. Коли вона повернулася й рушила сходами вниз, на мене війнуло її запахом, лимонний бальзам та імбир, які наклалися на ще солодший аромат, що був попросту власним запахом Моллі.
Самиця. Мила. – Гаряче схвалення.
Я здригнувся, як укушений, і обернувся, по-дурному сподіваючись побачити Вовчука позаду мене. Звісно, його там не було. Я пошукав, але не знайшов його і в моїй свідомості. Я шукав далі і знайшов його в хатці, де він дрімав на своїй соломі.
Не роби цього, – перестеріг я його. – Не входь до моєї свідомості, якщо я цього не попрошу.
Заціпеніння. Чого ти попросиш?
Не будь зі мною, якщо я цього не хочу.
А звідки мені знати, коли ти хочеш, щоб я був з тобою?
Я сам знайду твій розум, якщо тебе захочу.
Довга тиша. І я тебе знайду, коли тебе захочу, – запропонував він. – Так, це зграя. Щоб покликати, коли потребуєш допомоги, і бути завжди готовим почути такий поклик. Ми зграя.
Ні! Я не це тобі кажу! Я кажу, що ти мусиш триматися