Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб
Читать онлайн книгу.
я стукнув один раз і увійшов.
Веріті схилився над картою, прикріпленою до його стола. Ледь підняв очі, щоб зустрітися зі мною поглядом. Гріте вино вже чекало на мене, а на столі біля каміна лежала щедро накрита таця з холодним м’ясом і хлібом. За мить він випростався.
– Ти надто добре блокуєшся, – сказав він замість привітання. – Я намагався підігнати тебе впродовж останніх трьох днів. І коли ж ти врешті почув, що тобі скіллять? Стоячи у моїх власних стайнях. Кажу тобі, Фітце, мусимо знайти час, щоб навчити тебе бодай якось керувати своїм Скіллом.
Попри його слова, я знав, що цього ніколи не буде. Надто багато інших речей вимагало його уваги. Як завше, він одразу ж перейшов до суті своїх клопотів.
– Перековані, – сказав він, а мені холод пішов поза спиною.
– Червоні кораблі знову вдарили? Такої глибокої зими? – недовірливо спитав я.
– Ні, принаймні цього ми позбавлені. Але схоже на те, що червоні кораблі можуть нас покинути й повернутися додому, до своїх вогнищ, залишивши серед нас свою отруту. – Він ненадовго замовк. – Добре, давай. Грійся та їж. Можеш їсти і слухати одночасно.
Доки я запихався нагрітим вином та їжею, Веріті викладав мені справу:
– Та ж проблема, що й раніше. Повідомлення про перекованих, напади і грабунки. Жертвами стають не лише подорожні, а й самотні ферми та доми. Я дослідив ці повідомлення і можу підтвердити їхню вірогідність. Але ці напади стаються далеко від місць піратських наїздів, до того ж люди запевняють, що було не один чи двоє перекованих, а групи, які діяли спільно.
Я на хвилину замислився, ковтнув, тоді заговорив:
– Я не думаю, що перековані можуть діяти як банда, та й навіть як партнери. Зустрівшись із ними, я виявив, що вони не мають почуття… спільноти. Спільної належності до людського роду. Вони можуть говорити й мислити, але тільки егоїстично. Вони, як росомахи, якби росомахам дано людські язики. Не дбають ні про що, крім власного виживання. Бачать одне в одному лише суперників за їжу, вигоду чи ще щось.
Я наповнив кубок, вдячний за почуття тепла, що розходилося від вина. Нарешті воно відігнало фізичний холод. Але не могло розігнати холоду думок про похмуру ізоляцію перекованих.
Свої відомості про перекованих я здобув завдяки Віту. Їхнє почуття зв’язку зі світом було таким слабким, що я ледве міг їх відчувати. Через Віт я мав повний доступ до мережі, що пов’язує всі живі створіння, але перековані були відокремлені від цієї мережі, ізольовані, як камені, голодні й немилосердні, як бездумна буря чи річкова повінь. Зіткнення з одним із них було для мене настільки страшним, наче це камінь зрушив з місця, щоб на мене напасти.
Та Веріті лише замислено кивнув:
– Але ж навіть вовки, що є тваринами, нападають зграєю. Так само, як деририби на кита. Якщо тварини можуть об’єднуватися, щоб полювати і здобувати їжу, то чом би й не перековані?
Я відклав щойно взяту скибку хліба.
– Вовки й деририби діють згідно зі своєю природою та діляться здобиччю зі своїми дитинчатами.