Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
може, й перелом… Гроші ось. Організуйте.
Жінки дивились на купюри з недовірою, зате одноногий сусіда до рук взяв, перерахував і присвиснув.
– Дві штуки?
– Більше треба?
І тут жіноцтво отямилось:
– Господь з вами! Льошко, ану віддай назад.
– Віддай, кажу… – Галька ще й у бік штовхнула для певності.
– Та що ми… Хіба не люди? Заберіть…
Нінка взагалі зітхнула, мовляв, а раптом криваві які тикаєш? Добери, хто й звідки? Проте чоловік забирати не став, більше не глянув на папірці, натомість спокійнісінько розвернувся й пішов… за птахом. Троє кілька хвилин мовчки спостерігали, як примара зникає в кінці вулиці, а коли і крука несила було розгледіти в сутінковому небі, неначе прокинулись:
– І що то було?
– Не знаю, дівчата, але теє… я наче вже його десь бачив.
– Еге. Де? Перепив, то з чортиками гомонів?
– Галю…
– Що? – спитала худюча Галина.
– А як кому й справді допомога треба? – сердешна Нінка малювала в уяві страшні картинки скаліченого.
– Можна у район подзвонити. Так швидка навряд чи проїде. Вгрузне… І хто знає, є той постраждалий чи приверзлося… Бачила, який чудний?
– Еге…
– Що «еге»? Перевірити треба, бо ніч, потім очей не стулиш від думок. Льошо…
– Що?
– Що? Коня дай. Шурхіт, диви, і по розмоклій дорозі пройде. Сильна тварина.
Чолов’яга замислено чухав потилицю:
– Шурхіт, дівчата, де хоч пройде.
– Ну то даси?
Олексій дивився вдалеч, вочевидь, щось пригадуючи:
– А впораєтесь?
Нінка випнула груди, гойднула ними, все одно, що зброю масового враження продемонструвала, і спитала:
– Сумніваєшся?
Олексій сплюнув:
– Згадав!
– Ну-ну… – всміхнулись і швиденько пішли у двір. Марна справа – вислуховувати хмільні спогади. Нащо? Натомість жіноцтво уміло хазяйнувало біля коня. Чорний красень вилискував боками, іржав у долоні й, здавалось, радів скорій дорозі. Господар зітхнув розчаровано, мовляв, баби, однак характер гору взяв. Адже бідолаха не полінувався і таки пошкутильгав до хати, довго вовтузився біля вікна, а вийшов, що нова копійка, переможно розмахуючи газетою.
– Осьдечки, дівчата. Я ж казав! Бачив я цю пику раніше. Ось.
Сусідки зиркнули на першу шпальту обласного тижневика. Мер Городового? Шоковано роззявили роти:
– Та невже?
– Перейбиніс?
– І що така цяця у нашому болоті забула?
– А може, теє? Схожий, га?
– Ну-ну, – Олексій вдоволено шкірив зуби, затискаючи в руках новенькі банкноти. Але щастя тривало не довго. Збагнувши, що й до чого, Галька зі швидкістю факіра висмикнула гроші з рук:
– Постраждалому віддамо.
Чолов’яга ледь не вдавився:
– Еге! Знайшла нужденних. Мер районного центру, ще й сусіднього. До нас ніяким боком. У них бабла хватає. Чуєш, Галю, не дурій. Моʼ, ще по селу побіжиш, щоби людоньки на ліки скинулись?
Жінка зітхнула,