Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути…
– Це… ти листа надіслала?
– Я б цього не робила, якби не покійниця. Не змогла відмовити.
– Хто покійниця?
– Ніби розумний, а що дитина. Марія Семенівна Шептулиха. Дружина лісника.
– Якого лісника?
– А того, чия могила в лісі, бо ліс – дім для душі…
Микола ледь не сплюнув спересердя, але стримався про всяк випадок…
– Плутаєш, дівко, щось… Марія Семенівна Шептулиха з Тьомичем… помічником моїм три дні тому розмовляла.
Дивачка знизала плечима, аж крук заворушився, навіть крила розправив, щоб втримати рівновагу. Дівча лагідно заговорило до птаха:
– Ш-ш-ш… Втомився? Відпочити хочеш? Хороший…
– Ти чуєш? Тьомич зустрічався з нею тут. Вона упросила, щоб мене привів.
Дівчина зітхнула:
– Чиста душа… Уберегти мене хоче. Ходімо.
– Куди?
– До хати.
– Нащо?
– Гріхи рахувати…
– Твою дивізію! Дістала. Ти, мала, або хильнула, або курнула. Проспись піди.
Дівчина, притримуючи птаха на плечі, слухняненько рушила до хати, вже на порозі спинилась і прошепотіла вкрадливо:
– Дочці твоїй гірше. Їй там не допоможуть. Марно стараються.
Петрович кліпав, мов дитя. Що це? Як це? Звідки?
– Твою…
Лісова самітниця гірко зітхнула:
– Плату завжди беруть чистими…
Нестямився, як біля неї опинився, вчепився за плечі й трусить. Здоровезний мужик, і вдавити може, а зупинитися несила:
– Що тобі від моєї дочки треба? Кажи!
– Кру-кру! Кру-кру! Кру-кру!
Птах зірвався й кричав у нічному небі, немов кликав на допомогу. Дарма. Дівча дивилось прямісінько в очі – без тіні страху, хоч би м’яз який сіпнувся, зате його ноги опору втрачають, от-от упаде.
– Сам винен. В усьому винен сам. Від людей сховаєш, а правда все одно знайде… І забере найдорожче.
Чоловіку забракло кисню. Серце. Голку встромило – аж іскри креше. Дихати… важко. Дівка бачить, а не спиняється, навпаки – шепоче біля самого вуха, і задуха сильнішає.
– Знаєш, у чому рятунок? Та де тобі знати… Скажу і не зрозумієш… Вина має стати провиною.
– Відьма… – прохрипів.
– Якщо тобі до вподоби, то хай…
– Бісове поріддя…
– Годі. І без того накликав. Спати треба. До світанку три години лишилося, – сказала й пішла до хати, лише босі п’яти й окрайці червоних маків на сорочці майнули.
А він лишився. І що дивно, відпускати почало. Потроху, правда. Підвестися бракувало сил, тому сів, обпершись спиною об ґанок, очі – в нікуди, руками груди масажує. Просвітліло, кажись.
– Твою дивізію…
Микола Петрович Перебийніс, мер міста Городового, прокинувся від лоскоту. Дрібна комашка повзала по долоні туди-сюди, а десь поруч жебоніла у відрі вода. Шия затерпла, спину ломило. Чоловік повільно розплющив очі, й ранкове проміння одразу ж пронизало зіниці. Зіщулився, потягнув руку й повернув голову на звук. Біля стовбура височезної сосни стояло дівча. Смугастий